Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

все зводилось на те, що нема вже його на світі: «погибе пам’ять його з шумом», як казав запорожцям старенький отець Паісій.

Коли якось весною року божого 1677-го по Україні пройшла звістка, що Хмельниченко не тільки живий, а й ще їде на Україну - «царювати»!..

Було воно так.

7-го квітня, у неділю, після обід, у Січі гуляли на майдані деякі запорожці і чують, що у головної брами, на варті, вартовий козак з кимсь лається: і нечисту силу поминає і грозиться стріляти.

- Якого біса він він там репетує? Чи не татари підступають?

- Та хіба ви не чуєте? Се ж наш преподобний Петро на варті, Халява… Вже йому нечиста сила привиджується.

- Ану, підемо, послухаємо… Вже ж він дурно не лаятиметься. Підійшли і чують.

- Та вже ж його поховали, - каже Петро.

- Ні, козаче, живісінький! - чути із-за брами.

- Та нечиста сила… мара світова… Отець Паісій каже: «Погибе пам’ять його з шумом», - се знову Халява.

- Та отеє ж грамота від нього до Коша, - чути за брамою ж.

- Геть, чорти, з вашою грамотою з того світу! Стріляти буду!

Запорожці аж за животи беруться.

- Ких-ких-ких! Петре! Якого гаспида ти підняв таку бучу? - окликають вони Халяву.

- Та он якісь чорти принесли з того світу від покійного Хмельниченка якусь грамоту, - відказує Халява.

- Що ж! От і цікаво подивитися, як на тім світі пишуть: може по-циганськи.

- Отакої! Он отець Паісій казали, що з того світу ніхто не приходить, а вони он кажуть, буцімто іродів Юрась у Кизикермені… Як же ж він з того світу прийшов? От і брехня!

- Тю на тебе, дурний Петре! А хіба ж ти не чув, що Марко проклятий з пекла вернувся Г

Підійшов курінний отаман Яким Яворницький.

- Що у вас тут, панове? - спитав він. - Про якого ви тут Юрася?

- Та про Хмельницького, пане Якиме… Он там, за брамою, якісь розбишаки нашого вартового дражнять, а він сердиться.

- Кажуть, буцімто Юрій Хмельницький вернувся з того світу і прислав з ними із Кизикерменя грамоту до Коша.

- От нечиста мати! То може які п’яні бурлаки шуткують, а ви знаєте Халяву: він за кулею не постоїть, певний вартовий, і коли б ще, чого доброго, не вбив яку християнську душу, сказав Яворницький і піднявся на браму.

Чують козаки, що там гомонять.

- Здоров був, пане Якиме! З святою неділею!

- Що за нечиста мати! Се, здається, старий козарлюга Васюта Макогін.

- Та я ж - хіба не бачиш?

- От нечиста мати! Та чи ти ще живий? А ми думали, що тоді під Стебловом тебе, як і твого сина Юрася, татарськими кіньми затоптана

- Овва! Се вам сорока на хвості принесла… І я, і ясновельможний пан Юрій, його милість, князь український - живісінький. Його милість, князь Юрій, тепер з безчисленним військом іде у свою отчизну, нашу Україну - обороняти її від ворогів, а мене посланцем до вас, славного війська запорозького низового, посилає з оцією грамотою.

- Що за нечиста мати! Ану, Петре, впусти їх… Треба батькові отаманові зараз сказати… Нехай вже батько з товариством на раді обміркує сю нісенітницю… Юрко живий! Юрко, князь український! Юрко з безчисленним військом… От!

Скоро брама відчинилась, і троє комонників показалось із-за неї. Один був старий козак, котрого ми бачили ще при Жовтих Водах, Васюта Макогін, а двоє других - один турчин, а другий татарин. Деякі з козаків, молодята, зараз взяли у них коней і відвели у стайню, а другі козаки з посланцями пішли прямо до отаманського куреня.

Сірко вийшов з куреня де з ким із старшини. Побачивши Макогона, він зупинився.

- Кого я бачу! Старого вовка… Яким вітром, пане Василю, занесло тебе у нашу і твою стару оселю? - спитав він, вітаючись. - Хто се з тобою?

- Славного війська запорозького низового преславному отаману кошовому зо всім лицарським товариством низенько до землі чолом, - з повагою відповів він. - Його ясновельможність Георгій Гедеон Венжик Хмельницький, з божої ласки князь український і сарматський, гетьман і вождь малоросійського народу, вступаючи з безчисленним військом до своєї отчизни України, посилає мене, Василя Макогоненка, до преславного війська запорозького низового посланцем з сією грамотою.

І він подав був Сіркові у зеленій шалевій хустці загорнуту грамоту, але Сірко грамоти не взяв, промовивши: «На раді віддаси, пане Василю».

- Так Бог спас пана Юрія? - спитав він. - А ми вже й уся Україна думали, що його вже давно на світі нема.

- Ні, пане отамане, милосердний Бог сохранив для України сина славного Богдана на добро українському народу, - відповів Макогін.

- А де ж тепер пан Юрій?

- У городі Тягані коло свого війська. А се його чауші. - І Макогін показав на турчина й татарчина, а ті мовчки доторкнулись руками до голови і до серця - звичайно, по-бусурманськи.

Сірко зараз звелів довбишеві скликати товариство на раду. Та його нічого було й скликати: по усіх куренях пробігла, як блискавка, звістка, що Юрась Хмельниченко вийшов з того світу і прислав до Коша посланцем Марка Проклятого (се вже Петро Халява з великого розуму розпустив).

Скоро винесли на середину майдану стіл, січову корогву, вийшов і Сірко при булаві, з старшиною, стали під корогвою і покликали посланців Юрасевих.

- Панове молодці, славне військо запорозьке низове! - почав Сірко. - Відомо нам стало, що син славної пам’яті гетьмана Зіновія Богдана Хмельницького, Юрій, котрого ми давно вважали покійним, несподівано, промислом божим, показався в живих і оце прислав до вас, війська запорозького низового, своїх посланців з листом. Волите, панове молодці, прийняти той лист?

- Волимо, волимо, батьку отамане! Прийми того листа! - вигукнуло товариство. - Що він там ще учкурнув, гирявий!

Васюта Макогін положив листа на стіл, уклонився на всі боки і відійшов.

Сірко розгорнув зелену шалеву хустку, вийняв з неї лист, розгорнув його, та й показує козакам і старшині.

- Он дивіться, каже, яка під ним печать - з зеленого воску, не як у нас і у Москві, та й на печаті не таке, як у нас: у нас на печаті, звісно, козак з мушкетом і шаблею, як слід, і ратище коло його у землю встромлене, а тут он що: конем скаче.

Старшина й козаки