Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

 день  завтрашній, а  про нинішній, — відрізав Коб’як,  хижо  повівши прищуреним оком  по столу.  — Бо хто відає, чий  вік довший? Хто тут може сказати, до  кого  першого підійде щербата з косою? Може, до тебе,  Ігорю? А може, до князя Святослава?

Коб’як раптом відштовхнув Кузьмища, нахилився над столом, блискавично вирвав застромленого в копчений окіст захалявного ножа і, майже не цілячись, сильно метнув його в Ігоря.

Ніж  просвистів, мов  стріла, направлений твердою рукою прямо в груди  князеві, але Ігор  устиг  відхилитися. Ніж  пролетів  побіля його  плеча і глибоко ввігнався в живіт  молодому чашнику, що  стояв позаду.

Чашник упав.  Крик болю  і жаху  пролунав на  всю  гридницю.

Ігор зблід.  Всеволод і Володимир Переяславський намагалися видобути мечі, та, сидячи за столом, у тісноті, не  могли цього зробити. А Коб’як, побачивши, що промахнувся і ненависний йому  князь сидить живий і неушкоджений, кинувся на  нього з  розчепіреними пальцями, щоб  схопити за  горло.

Тут його  й наздогнав важкий Кузьмищів меч,  в одну мить відділивши ханову голову від тулуба.  І впав  Коб’як у гридниці Святославовій — без  слави, як  підлий убивця.

За  Ігоревою спиною корчився в  передсмертних  муках Святославів чашник. У  гридниці стояв неймовірний  шум і ґвалт. Гості  посхоплювалися, вимагали скарати на  горло всіх ханів  і, зібравши вісько, не ждучи  нападу Кончака, йти на  нього війною.

Святослав сидів  поблідлий, розгублений. Йому на допомогу  кинувся Славута, нахилився до вуха.

— Княже, не  піддавайся почуттям. Гарячі голови вмить порубають полонених, а це на руку Кончакові, бо полегшить йому  об’єднання всіх племен половецьких. Та й похід  не на часі.  До  походу треба  готуватися...

Порада була  слушна, а головне, привела до  тями великого  князя. Він  підвівся, розпорядився допомогти пораненому чашнику, ханів   вивести, мертвого Коб’яка винести.

Гамір  і пристрасті поволі затихли, вгамувалися. І хоча всі були  пригнічені тим, що  сталося, однак згадали, що  на столах ще  багато смачної їжі,  що  ще  не подавав сьогодні свого голосу Славута, а смерть половецького хана  — не  така  вже важлива причина, щоб  перервати князівський пир. Згадали це  всі  і,  заповзявшись біля  наїдків та  напоїв, поволі знову розвеселилися. Забули і про  Коб’яка, і про  його  братію,  і про  похід, до якого щойно так  палко закликали один одного. Хтось  перший захотів почути спів  Славути, інші  підтримали.

— Славуто, заспівай!

Славута не  примусив просити себе  довго. Кинув руки на  струни, пройшовся по  них  кілька разів, діждався тиші  — аж  у  вухах  від  неї  задзвеніло —  і  враз   високо, протяжно завів:

Ой  ти,  степ,  мій  степ,

без кінця, без меж!

Ой  чому  ти,  степ,

ковилом цвітеш?

Ковилом шумиш,

кров’ю червониш,

кістю  білою

у траві  дзвениш?

Чом  по тобі,  степ,

не жита  цвітуть,

не жита  цвітуть,

а полки ідуть?

Чом  на тобі,  степ,

нема  ратая,

скаче  лиш  орда р

озпроклятая?

— Що  від крові  я,

від солоних сліз

галиччю покривсь,

ковилом поріс...

Степ, широкий степ,

мій  привольний край!..

Що  на серці  — біль,

на душі печаль...

Це  була  нова пісня Славути, складена ним після походу на  Оріль. Її прості слова, що,  здавалося, жили в серці кожного, хто ходив  у похід,  її розлогий, як безмежний степ,  спів, її глибока туга  й печаль приголомшили всіх,  вразили, ніби громом, видавили з  ока  не  одного суворого воїна пекучу сльозу. Справді, яка  лиха  година, яка  напасть насунулася на рідну  землю, на  широкі прабатьківські степи!

Супився Святослав, витирав очі  Рюрик, хмурився Ігор  і Володимир, ридав, не  стримуючись, гридень Кузьмище, і сльози текли по  його  чорній закошлаченій бороді.

— Славуто, сьогочасний-бо Яне  наш!  — Святослав поцілував співця у сиву  голову. — Незрівнянний наш!  Дякуємо  тобі!

І гридниця загула, заревла, застогнала сотнями голосів:

— Славуто-о!

5

По  приїзді в Новгород-Сіверський Ігор  запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той,  щойно прибувши з Путивля, поспішно ввійшов до хоромини, обняв сестру і зятя  і відразу, без зайвих  слів  запитав:

— Ну  що?  Батька бачили? Як  він?  Що  сказав? Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився,  шовковисті брови здригнулися.

— Постарів... Схуд...  Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби  дивляться не  вперед, а назад, на  пройдене життя...

— Ну,  це  ясно — старість. А старість — не  радість... Та не про  те мова... Про мене ви з ним балакали? — нетерпляче запитав Володимир.

— Балакали, — відповів Ігор. — Спочатку й  слухати не захотів про  замирення з тобою, а потім погодився на  твоє повернення, якщо даси  слово, що  порвеш з боярством і не піднімеш руку  ні на  нього, ні на  брата  Олега!

— Такого брата  у мене немає! — скипів Володимир. — Чого  захотів!  Визнати братом сина Настаськи! Ніколи! Який він  княжич! Байстрюк!

Ігореве обличчя посуворішало.

— Та ти не  гарячкуй! Вислухай спочатку!

— Ну?  — Володимир дивився чортом.

— Ти  міркуєш не  як  дорослий муж,  а  як  отрок... Тебе жде  золотий Галицький стіл,  під  рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під  якими, коли вони йдуть, здригається земля і води  розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже  постарів. Видно, ті незгоди, що  впали важким тягарем   на  його плечі, укоротять йому віку.   А  ти  не  хочеш цього зрозуміти! Дався тобі  Олег!  Про князівство думай, а не про  нього. Та й брат  він  тобі  по  батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед князівських синів байстрюків не буває! Все  одно в них  князівська кров!

— Не  вèзнаю я  Настасича братом! Ніколи не  вèзнаю!

— Визнаєш! — Ігор  почав сердитися. — І напишеш про це батькові! Бо  це для  тебе  єдиний шлях  на Галицький стіл! Іншого я не  бачу...

— А якщо не  напишу?

Ігореве обличчя скам’яніло, очі  похмуро блиснули. Він умів  бути  твердим і суворим.

— Якщо не напишеш, тоді їдь від нас,  Володимире! Хоча, видить Бог, я цього не  хочу,  бо люблю тебе  як  брата!

— Ось  як!  — Володимир ще  дужче  зблід, по  обличчю пробігла гримаса болю. Він  повернувся до  Євфросинії. — І ти,  сестрице, так  думаєш, як  твій  ладо?

Ярославна помертвілими губами прошепотіла:

— Прости мене, братику, але  і  я  так  думаю. І прошу тебе  — напиши батькові! Помирися  з  ним!  Не  довго вже йому  стежку топтати на білому світі,  тож  хай