Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

вона прийшла на збори вчителів та опікунів і передала в дарунок школі цінну бібліотеку свого батька. Вигляд у неї саме такий, як личить Мінерві Томгаллон — вона висока й сухорлява, з видовженим та вузьким блідим обличчям, довгим та вузьким носом і ротом. Усе це звучить не надто привабливо; втім, Мінерва Томгаллон — показна літня жінка шляхетної зовнішності, і вдягається розкішно, хоч і дещо старомодно. Замолоду, як то каже Ребекка Дью, вона була дуже гарна, а очі в неї дотепер сяють вогнем та іскорками. Слів їй не бракує: я в житті не зустрічала нікого, хто виголошував би промову з таким задоволенням, як вона.

Панна Мінерва була зі мною надзвичайно люб'язна, а вчора я одержала від неї офіційну записку із запрошенням на вечерю. Я розповіла про це Ребецці Дью, очі в якої від подиву округлилися так, ніби мене запросили до Букінгемського палацу.

— Це велика честь — бути запрошеною в. Дім Томгаллонів, — благоговійно сказала вона. — Я ніколи й не чула, щоб панна Мінерва просила до себе директора школи. Хоча досі то були самі чоловіки, і цього робити не годилося. Надіюся, вона вас до смерті не забалакає, панно Ширлі. Томгаллони зі своїх гостей завжди всю душу балачками виймали. Усі хотіли бути в центрі уваги. Подейкують, що панна Мінерва й живе тепер геть самотня тому, що в її віці вже не може задавати тон поміж громади, а грати другорядну роль не хоче. Що ви вдягнете, панно Ширлі? Я уявляю вас у кремовій шовковій сукні та чорній пелерині. Це буде так вишукано.

— Боюся, чи не занадто „вишукано“ для спокійної вечері в гостях, — відповіла я.

— Я думаю, панні Мінерві сподобається. Усі Томгаллони любили, щоб їхні гості були гарно вбрані. Дід панни Мінерви якось навіть був захряснув двері просто перед носом дами, запрошеної на бал — бо її сукня здалася йому недостатньо розкішною для Дому Томгаллонів.

Та я, мабуть, усе одно надіну сукню із зеленого серпанку, тож нехай духи Томгаллонів удовольняться цим.

Гілберте, я хочу зізнатися тобі в тому, що зробила минулого тижня. Ти, мабуть, скажеш, що я „знову пхаю носа в чужі справи“, та я мусила зробити бодай щось. Наступної осені я вже не житиму в Саммерсайді, і мене гнітить сама думка про те, що доведеться покинути Елізабет на ласку цих двох бабер, котрі її не люблять і щороку стають лиш дошкульніші й упертіші. Яке дівоцтво чекає на неї в тому старому темному домі?

— Цікаво, — сумовито сказала вона мені днями, — як би то було — жити з бабусею, якої не боїшся?

Тож ось що я зробила: НАПИСАЛА ЇЇ БАТЬКОВІ. Він живе в Парижі, і я не знала його адреси, проте Ребекка Дью колись чула й запам'ятала назву підприємства, філією якого він там керує, і я відправила лист на адресу фірми. Я писала якомога тактовніше, та все ж чітко дала зрозуміти, що він мусить забрати її. Я написала, як розпачливо Елізабет чекає на нього й мріє, що він повернеться, і що пані Кемпбелл надто вимоглива й сувора з нею. Можливо, із цього не будe жодного результату, але якби я не написала, то довіку мучилася б усвідомленням, що мусила це зробити.

Це спало мені на думку після того, як одного дня Елізабет надзвичайно серйозно розповіла, що написала Богові листа із проханням — зробити так, щоб тато приїхав і полюбив її. Вона сказала, що, вертаючись зі школи, зупинилася посеред невеличкої віддаленої ділянки й прочитала його вголос, дивлячись у небо. Я знала, що вона утнула якесь дивацтво, бо стара панна Прауті, яка спостерігала за нею, розповіла мені про це наступного ж дня, коли прийшла шити до вдів. Вона вважає, буцім Елізабет „стала геть чудна, коли вже так із небом розмовляє“.

Коли я запитала про це в самої Елізабет, вона відповіла:

— Я думала, що, може, Бог радше зверне увагу на лист, ніж на молитву. Я так довго молилася, та Він, напевне, забагато молитов дістає.

Того ж вечора я написала її батькові.

А наостанок я розповім тобі про Димка. Тітонька Кейт уже віддавна казала, що хоче підшукати йому інших хазяїв, бо ж Ребекка Дью увесь час нарікає на нього, і це стає щодалі важче зносити. А якось надвечір, коли я повернулася зі школи, Димка ніде не було. Тітонька Четті сказала, що вони віддали його пані Едмондс, котра живе на протилежному кінці Саммерсайда. Я засмутилася — ми ж із Димком такі добрі друзі. „Зате, — мовила я собі, — Ребекка Дью тепер буде щаслива“.

Ребекки Дью не було вдома цілий день — вона поїхала в село, допомогти якійсь родичці плести килимки. Надвечір Ребекка повернулася й ніхто нічого їй не сказав, та згодом, коли вона вийшла на ґанок, щоб покликати Димка додому, тітонька Кейт спокійно застерегла:

— Не треба кликати кота, Ребекко. Його тут немає. Ми знайшли для нього інший дім. Більше він вам не дошкулятиме.

Якби Ребекка Дью могла збліднути, то неодмінно зблідла б.

— Немає? Ви знайшли для нього дім? Боже милий, та хіба ж його дім не тут?!

— Ми віддали його пані Едмондс. Їй було самотньо, відколи донька вийшла заміж, то ми подумали, що гарний котик її розрадить.

Ребекка зайшла в дім і хряснула дверима. В усій її поставі бриніла лють.

— Це була остання крапля! — вигукнула вона. Виглядало, що це справді так. Я вперше бачила, щоби Ребекка Дью вергала такі блискавки. — Я звільняюся від вас наприкінці місяця, пані Маккомбер — чи й раніше, коли вас це влаштує.

— Але, Ребекко, — спантеличено пробурмотіла тітонька Кейт, — я не розумію… Ви ж ніколи не любили Димка. Щойно тиждень тому ви сказали…

— О, так, — ущипливо відрубала Ребекка. — Звинувачуйте мене! Не зважайте на мої почуття! Цей бідолашний милий Кіт! Я гляділа й пестила його, і ночами вставала, щоби впустити в дім. А тепер сердегу віддають за моєю спиною, навіть без такої дрібнички як „із вашого дозволу“! І кому — Джейн Едмондс, котра пі кавалка печінки йому не купить, хай би сердешна тварина й померла з голоду! Єдине моє товариство на кухні!

— Але, Ребекко, ви завжди…

— О, так, пані Маккомбер! Не давайте мені й слова мовити! Я виростила цього котика! Я дбала про його фізичне й духовне здоров'я — і все для чого? Щоб Джейн Едмондс отримала собі чемного кота й не нудьгувала! Ну, може, вона й стоятиме, як я, узимку надворі