Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

мусив бути на голому кону, ясна річ, і сильним, і гарним, і голосливим (на вулиці ж), і вправним, і невтомним, бо всю виставу вели троє-четверо-п’ятеро, — отак! — і все це акторові було потрібне тільки затим, щоб здобути успіх у сірої сіроми, простодушного, але вибагливого глядача, успіх, який був їм потрібен — аж-аж.

Успіх був жаданим, як хліб.

Бо це й був хліб: без успіху — їсти було б нічого.

Ані їсти, ані пити, ні хороше походити.

Отак!

50

Отак і жили. І, як ми сказали б тепер, творили.

На базарі!

В цій народній академії, єдиній тоді академії мистецтв.

Оці ось мандрівні лицедії, тиняючись ціле літо з міста до міста, від села до села, взимку вчилися в «київських Афінах», у справжній академії, яка стала тоді світочем науки для всього східного й південного слов’янства, яка вже тоді виховувала не тільки богословів, а й математиків, астрономів, ботаніків, учених, що підносили славу цілої Слов’янщини.

В цій от Києво-Могилянській академії спудеї й показували свої шкільні вистави, а деякі, жвавіші, щоб заробити на хліб, пускались навіть, на час літніх вакацій, у дальні й небезпечні мандри по неспокійній Україні, часом заходячи на простори Білої й Великої Русі.

А що ж вони могли показати сіромі й голоті, ремісництву та гречкосіям, наймитам і покріпаченій челяді, своїм глядачам, оці мандрівні кумедники й штукарі?

Те, що святами вони виставляли в себе, в Київській академії?

Аж ніяк!

Тут потрібна ж була не шкільна, не книжна, не мертва мова, а мова людська, зрозуміла на Вкраїні простим і непростим глядачам! Рідна мова! Мова простого люду. Жива й непокручена.

У багатьох книгах, і в церквах, і в школах, і в побуті нестійкої частини тодішнього панства (яке часом легко польщилось і католичилось), і в ужитку живучого реп’яхового племені писарчуків, — всюди, крім неосяжної хмари-хмарезної самого простолюду України, народна мова зазнавала утиску й спотворення, зневаги й перекручення, занепадала від навали іноземщини (польської, німецької, мадярської, турецької), від канцелярського знеживлення й викривлення, від попівської вузлуватості, що проти неї змагався в ті роки, наприклад, крім інших діячів, і такий собі священик решетилівський тракту Полтавського, вихованець Києво-Могилянської академії, Семіон Тимофієвич, — у зверненні до «ласкавого чительника» його книги «Наука християнська»: закликаючи попів балакати з людьми «простою барзо мовою», він пояснював, що «широка й узловата мова рідкий пожиток чоловіку приносить, але проста і коротка, а до того з вирозумінням одкрита мова в прудкім часі… двома або трьома словами короткими барзо много слів може в собі замкнути…».

І мандровані лицедії, — не тільки тому, що вони любили рідну материнську мову, а ще й тому, що їм треба було принадити глядача, щоб на хліб заробити! — вони мусили насамперед звернутись до мови народної, «простої барзо», до слогу сільського, мужицького, до солоної мови козацтва, — і чи не вона ж оце, чи не рідна мова притягала до їхніх вистав увесь мирославський базар, живий струмінь української мови, яка вигравала всіма красками й переливами навіть в устах київських спудеїв, зіпсованих грекою, латиною і церковною книжністю, сила простої людської мови, яка вистояла в віках, якою, так весело нехтуючи всякими школярськими та канцелярськими приписами, дуже просто розмовляли оці мандрівні лицедії?

Вони, звісно, не знали — ні Прудивус, ні його товариші, не знали значущих слів, які, років за сто двадцять перед тим, проголошував з кону один чудовий артист, італієць Беолько (Рудзанте), попередник славнозвісного театру комедії дель арте:

«Я — щирий падуанець і не віддам своєї мови й за дві сотні мов флорентійських… Дехто, бачте, хотів, щоб я змінив свою мову й розмовляв з вами тосканською і флорентійською, чи я вже й не знаю — якою там іще… Побачимо! Невже було б краще, коли б я, падуанець із Італії, став німцем або французом?»

Вони цих слів, звичайна річ, не знали, мирославські лицедії, Тиміш Прудивус і його товариші, але ж діяли й думали так само ж, і ніхто не стане доводити, що це було інакше, як ніхто й не доведе нам, що не існувало в ті пори українського народного театру, котрий був, цілком можлива річ, саме театром імпровізації, бо не можна ж заперечувати його ймовірне існування в тодішніх українських містах тільки тому, що од віку до віку гинули й гинули в пожарах безугавних воєн, повстань, окупацій надбання української архітектури, скарби малярства, літератури, побуту, українського народного духу, а між ними й багатства стародавнього театру України, про який ми так мало знаємо тепер.

Про існування видовища імпровізації ми нічого не вичитали в архівних паперах, які висвідчáють минуле життя, але ж це не значить, що такого театру й зовсім на Вкраїні не було.

…Та ось же він, ось… дивіться!

51

Тиміш Юренко, син гончаря Саливона Глека, прозваний Прудивусом, своєю появою на кону потроху втишував непогамовну людську стихію, ім’я якій — базар.

На людському ж базарі, як і на птичому, тиші не буває.

Потрібна ж яка-небудь пригода, якась біда, а то й кров навіть, щоб стулити губу чи, як казав пан Пампушка, заткати пельку, засупонити пащу всій оцій по-базарному крикучій юрбі.

Справді ж, потрібна, либонь, якась нелюдська сила, щоб зненацька замовкли тисячі ротів, але такої мирної влади над базаром досі ніхто не мав.

Цей осуватий спудей, чаклунисько якийсь, упав у бурхливе базарне море, мов камінь, і неймовірна тиша стелилась, розпливалась круг нього жмурами та колами, як по воді, ширше та ширше, далі та далі — чи не по всьому ринóчку, стягаючи більше та більше глядачів, псуючи гострі ґешефти, позбавляючи жаданого зиску всю зграю купців та крамарів.

Вистави того дня чекало все місто, і глядачі бачили на кону вже не Прудивуса, а Климка, наймита, шибайголову й голодранця, в лахмітті, де було більше дірок, ніж латок, у драній шапці-бирці, добре знайому глядачеві постать, котра переходила з вистави до вистави, герой, що його нехитра юрба встигла за останні тижні полюбити.

І аж так полюбила, що різьбярі та гончарі (крім, звичайно, Прудивусової сестри Лукії та його батенька, Саливона Глека) вже продавали на базарах дерев’яні, череп’яні, а то й скляні прекумедні подоби Климка-Прудивуса, гнучкого вусаня, схожого на янгола, розтягненого чортами в довжину, мудрого й простодушного, дотепного й сумного — штукаря, жартуна і халамидника.

Він був одвічним наймитом, оцей узятий із моря житейського горопаха Климко.

Завше голодний, а веселий, отой бурлака, він досхочу нахапався товчеників, а тепер, битенький, роздавав товченики й сам, і всім од нього