Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

на кону перепадало — і страхополохам між козаками, і писарям з писарчуками, і попам, і лежебокам, і рандарям та корчмарям, своєї й чужої віри шляхтичам, і всяким зрадникам та перевертням, і самому гетьманові Однокрилові, а насамперед — власному Климовому панові, Стецькові, котрий, як і всякий заплішений дурень, мав себе за найрозумнішого, всіх повчав, на всіх гримав, і глядачі завше раділи, що збиткується мудрий бувалець Климко з дуки-срібляника, з дурного пана Стецька.

Отак мандрівні кумедіянти й переводили з вистави до вистави Климка та Стецька, змінюючи обставини, життєві подробиці, а не характери: то Клим був наймитом на хуторі в Стецька-дерилюда, то челядником у багатого Стецька-бондаря, то водоносом у Стецька-цилюрника, а то перекидався Климко й на паламарчука, котрий допікав до живих печінок Стецькові-попові, що його завжди показував глядачам товстенний лицедій, Данило Пришийкобиліхвіст, отой пронозуватий дядечко з лисим бичком, схожий на пана Пампушку, котрий того ранку так довго купував у Лукії найбільшу макітру.

Нові вистави відбувалися щодня, і глядачі з усієї Долини поспішали на мирославський базар подивитись нові халепи Климка-Прудивуса, і Тиміш Юренко, син Саливона, вже й ночами не спав, шукаючи нових та нових пригод задля лукавого наймита. Климко потрапляв часом у кріпацтво до польського шляхтича, і в неволю до татарського мурзи, і в попихачі до єврейського корчмаря, і в рабство до свого ж таки українського панюги, а коли, тижнів за два до війни, в Прудивуса не стало снаги й дивезної вигадливості і коли він оголосив (хоча смерть, як і шлюбна жона, судилась кожному тільки від Господа Бога), що в завтрашній виставі Климко, нарешті, мусить-таки дати дуба, збунтувався простий люд цілого міста Мирослава.

Ще тоді, коли Прудивус уперше ознаймив неминучу Климкову зустріч зі Смертю, тиша запала в той час на базарі.

Тільки й чути було, як десь далеко свистіла в череп’яні коники та півники невгамовна дітвора та ще побіля самого кону старезний кобзар Собко-Цабекало, прислухаючись до своєї бандури, звично підкручував кілочки, підтягав струни й приструнки, торкав їх, і вони тримко дзвеніли: «Клим-Клим-Клим!», а потім знову: «Клим-Клим-Клим!» — немовби вже били на дзвіниці тихе подзвіння на впокій Климкової душі: «Клим-Клим-Клим!»

І коротка тиша розпанахалась тоді прикро стурбованими голосами:

— Не дамо Климка на поталу! — гукали одні його прихильники.

— Нєх жиє! — вимагали інші, тутешні ж таки, мирославські поляки, працьовиті ремісники або городники, що їм до серця припали кумедні халепи відважного й дотепного Климка, гемонського лобуряки, що так сміливо кпив з усіх панів на світі. — Нєх жиє Клим!

«Клим-Клим-Клим!» — линуло від кобзаря Цабекала.

— Але ж йому пора вмирати, — відкараскувався Прудивус.

— Навіщо ж умирати!?

— Так Богові вгодно, — і знов чути було той самий тихенький дзвін: «Клим-Клим-Клим!» — і це шарпало душу.

— Смерті не відперти! — одбивався Прудивус, хоч йому й самому, чи не найдужче за всіх, не хотілось порішати свого Климка. — Та й чого це ви за тим Климком так побиваєтесь?

— Свята душа, бач!

— Та він же харцизяка.

— Дарма!

«Клим-Клим-Клим!»

— Він же й лобуряка, той Клим.

— Дарма! — знов гукали з товпища глядачів.

— І все ж у нього — не по-людському: руками дивиться…

— Дарма!

— …Очима лапає!

— Дарма!

— Над сміхом плаче.

— Дарма!

— Над сльозами сміється…

— Дарма!

«Клим-Клим-Клим!»

— Та й брешко він…

— Розумний бреше, щоб правди добуть. Дарма!

— Дарма, корчма, що п’яних чортма?!

— Вам смішки, а мені — нітрішки! — І справді-таки, спудей-бідолаха вже й не знав, як вестись далі: шкода було й Климка занапащати, але й снаги вже не стало — щодня вигадувать нові та нові задля нього пригоди. — А в кожному сміху — свій плач.

— Дарма!

— Оце яка напусть напустилась! — І Прудивус нарешті погодився: — Дарма то й дарма! Нехай-но Клим ще трохи поживе: одну пригоду…

— Одну?

— Однісіньку!

І Тиміш Прудивус, скінчивши в той день виставу, мерщій подався додому, поспішаючи знайти для свого Клима нові халепи, нові дотепи й жарти, а мирославці, наволікши на молодого драматурга таку пеню й розуміючи, як ми сказали б нині, труднощі творчої праці, щедро накладали на віз лицедіям хліба, збіжжя, манаття і грошей, а протягом двох тижнів потому чималенько щодня платили лицедіям, аби б якнайдовше відволікали тії зустріч Климка з неминучою смертю.

Це тривало два тижні, а сьогодні вже не могли зарадити лихові ні благання глядачів, ні простий людський жаль, ні гроші.

Прудивус, остаточно видихавшись, уже не відав-таки, яку пригоду втяти для свого Климка, щó з тим лукавцем діяти далі, і всі в городі вже знали: Богові вгодно, щоб Климко в сьогоднішній виставі вмер, але все-таки добрі люди вірили, що на таке страшне діло в спудеїв ані рука не здійметься, ні серце не зосмілиться, — і величенне юрмище, покинувши роботу й навіть базарування, як ніколи густо, присунуло на кумедію.

І все це скоїлось так раптово, аж Михайликова мама, провадячи синочка далі, до кузні невідомого москаля, збагнула нараз, що відійти від помосту в людському тиску вже змоги нема.

52

Не міг одійти від кону й пан Пампушка-Купа-Стародупський, що з гайдуками припер сюди припиняти виставу, але, на лихо собі, через того чепуристого панка потрапив наче в пастку.

Щоб менше штовхали розворушені чеканням глядачі, пан Купа виліз коло самого помосту на березовий пеньок і, скориставшись обставинами, хоч-не-хоч, теж намірився дивитись лицедіїв, щоб потім ясувати владиці, чому він заказав оце блюзнірство, проти якого вишкіряв свої щербаті зуби вже досить давно.

А десь там, край майдану, люди все прибували й тиснули ззаду на цих, які юрмились тут, та й було в тім театрі не тільки затісно, а й завізно, бо всюди ж стояли вози та мажі, і все владніше опановувала тиша й найдальші кутки базару.

Хіба що віддалік припізнілі глядачі бубоніли, намагаючись пропхнутися ближче до кону, несвідома коняка іржала, дурні поросята кувікали в лантухах. Але це була вже справжня дзвінка тиша: сьогодні ж мав піти в глину, впавши в смертельному герці з безносою, всенародний улюбленець, друг і товариш, Климко, сьогодні, зараз, ось…

Климко-Прудивус на цей раз був одягнений в драні штани, в латану-перелатану сорочку, нетяга, з отих, котрі, ні хліба, ні хати не маючи, тинятись мусять по шляхах ординських, по полях килиїмських, від наруги втікши, від роботи на пана п’ять днів на тиждень, від здирства, від ґвалтовного зляшування, від рабства й неволі, що на ту пору знов кривавим терном обплітали трудяг слов’янського світу — чехів, хорватів, росіян, українців, поляків, — так, так, і простих поляків, про яких писав один самовидець, котрий