Люко Дашвар - Биті є. Макс

– Повертай! – крикнула. – Біля порогу… «швидка»… чекає… Довезе… Тільки адресу водію скажи!

Все для єдиного глядача! Крісло посеред порожнього простору, десять метрів до сцени – не пропустити й нюансу забави. Театральний бінокль, якщо й того замало. Завіс немає – терплячий майданчик чекає на появу персонажів. Декорації? Ніяких – тільки гола правда життя.

В останній день осені Макс стояв біля вікна у кабінеті слідчого Генеральної прокуратури, дивився на акуратну споруду «Есфірі», яка звідси – як на долоні, та почувався саме так – єдиним і всемогутнім глядачем, заради задоволення якого на порозі фабрики товклися міцні чоловіки з написом «Сігма» на камуфляжних куртках. У Перепечаєвих хоромах русява Юля збирала валізу, хоч Макс і пропонував їхати з порожніми руками: усе, що заманеться чи знадобиться, куплять у Детройті. Чонган, Нью-Йорк, до Флориди, через Париж і Прованс у Москву, бо там справи… Й не згадає, як марнував оцей час тільки заради того, аби на власні очі пересвідчитися – розчавив покидька.

Зиркнув на хазяїна кабінету – слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. «Продан – не Ганна Іванівна. Продан може все! – подумав задоволено. – Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…»

Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності – за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов’янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.

Відволікся… Без гостинця до Чонгана їде. Може, подарувати йому мільйон?! Просто мільйон. Ну, повинен же колись і Дюк китайця трахнути!

Усміхнувся і… закляк – до фабрики сунув Макаров.

Макс багато разів намагався уявити, які відчуття сколихнуться-збуряться-вибухнуть, коли він побачить виродка. Гнів ярий, радість, тваринне збудження заполоняли душу, варто було лише згадати, – воля є, дочекається.

Вдивився у самотню чоловічу фігуру, що рухалася до «Есфірі», і раптом відчув неконтрольований моторошний страх. Смикнувся – дідько! Нащо він тут?! Цей слідчий… Він же не пиріжки ліпить. Здогадається…

Закляк. І бігти геть – нелогічно. «Треба… вигадати щось. Треба…» – билося. Втупився у вікно. Макаров уже розмовляв з «сігмівцями»… Цікавість задушила страх. Дивитися… Дивитися… Покараний! За все! За Любу! За Нані, яку встиг перехопити, і тому тепер Нані не потрібна Дюкові. Не користується… використаним. Макаров сіпнувся і кинувся на міцного, як дуб, чоловіка. «Він божевільний! Божевільний…» – вразився Макс. За мить біля «Есфірі» з’явилася міліція, скрутила покидька і… все!

Так швидко? Спустошене невдоволення клацало пальцями – ще раз! На біс! Гей! Хто-небудь! Запишіть забаву на диск з уточненням «Для домашнього перегляду».

– Дякую за притулок, – приязно усміхнувся слідчому. – Думаю, дарма я вас турбував…

– Ви забули перепустку, – хазяїн кабінету підвівся, простягнув Максові підписаний папірець, ввічливо кивнув. – На все добре.

До літака – п’ять годин. На душі – похмуре задоволення. Є! Хай не так красиво і пафосно, як мріялося, але ж сталося.

– До батьків, – наказав Продану, бо за кермом тепер тільки він. «Так… доцільніше, Максиме Володимировичу».

Ще навесні жахливе зникнення і чудесне повернення сина підкосило пані Женю не на жарт. Волосся відросло… А в голові хлюпало, наче думки порозтікалися-поперемішувалися, безнадійно силкувалися повернути собі конкретну певну форму звичайних категоричних тверджень. Пані Женя не здавалася. Перука – то діло, а голові раду перевіреними методами давала. Мету собі поставила – сконцентруватися, не відволікатися на дрібниці. Женить Максимка – одразу полегшає.

Літо якось пережила, а восени навалилося. Тато тобі… Прощавай! І не прошепотів доньці останнього слова. Чоловік, бач, розкрився – рідна вона йому до усцячки. Та щирий… Навіть не смикнувся, коли в заповіті тільки залишки таткових статків виявилися, бо решту старий Перепечай перерозподілив задовго до смерті.

– Не хвилюйся, Женю, не збідніємо, – заспокоював, коли за заповітом їм дісталися портрет старого Перепечая і золотий Будда, щоб, значить, спокійно і філософськи сприймали будь-які вибрики долі.

Пані Жені – чого хвилюватися. Їй тато за півроку до смерті – акції кількох прибуткових підприємств, рахунки на Кіпрі, нерухомість в Іспанії. А от чоловікові – нуль.

– І без того маю, – говорив, а в голосі сумніви. – Один фонд щомісяця дає чимало… А до кінця року завдяки держзамовленню зміцнимо позиції…

Та під кінець листопада в держзамовлення влізло якесь падло, поруйнувало пасочки. І фонд несподіваним голосуванням засновників-членів спостережної ради перейшов під абсолютний контроль Сердюка. Максима Володимировича. Пані Жені б радіти б за сина, та в матері питання є. За заповітом Максимко отримав дідову рушницю «Auguste Francotte amp; Cie», що під 100 тисяч зелених затягує. Ніби – дави гнид, онучок. А їм з Вовкою Будда…

– Максиме, що дідусь на тебе переписав? – питала.

– Дещо. Не треба про це зараз, мамо, – відрізав чемно. – Розберуся, сам розкажу.

А матері крайся. Перепечай за все життя жодного разу не повідав, якими багатствами володіє. Тепер Максим голову морочить. А їй одне пече! Чи зможуть синові допомогти, як раптом голим лишиться! Що там у нього? Апартаменти на Хрещатику залишив, до дідового будинку біля Флорівського переселився з хвойдою якоюсь, грошей у батьків не питає… Геть нічого не зрозуміло! Багатий тепер? Так сказав би! Онде Вовка не спить, крутиться, валокордин ковтає… Може, заспокоївся б, якби знав, що Максимко у безпеці.

І не чекала, що перед літаком син заскочить попрощатися. Саме продивлялися з Вовкою документи на майно, що Перепечай доньці лишив, бо виходило – тільки на те й жити їм, а чоловік краще за пані Женю кумекав, як доцільніше тим розпорядитися.

– Надовго у мандри? – Володимир Гнатович обійняв сина, зиркнув на нього напружено.

– Не знаю… По дідусеві коли сорок днів?

– Дев’ятого грудня, – нагадала мати.

– Ні! Не зможу на день повернутися. Одначе обов’язково пом’яну, де б не був. І панахиду замовлю.

– А що за справи такі невідкладні, що й на поминки приїхати не хочеш?! – недобре мовив батько.

– Вибач, тату. Не сповідуватимуся.

Заіскрило. Пані Женя громовідводом на іншу тему.

– Максиме… У тебе, бачу, справ чимало.

– Вистачає.

– І фонд на тобі. Може б, тато…

– Ні.

– Що?! – Володимир Гнатович і не