Люко Дашвар - Биті є. Макс

– Я би нізащо не повірив, якби сам не чув з-за дверей… – закивав професор.

– Ми всі чули, бо Дора голосно… старалася, – сказала Міла. – Таке диво. Усі сподівалися…

– Той пан… не зумів? – прошепотів вражений Данко.

– Зумів, але… – професор розвів руками із прикрістю. – Боюся, тепер Дора ніколи не розмовлятиме.

– Чому? – Свєта Сергіївна пополотніла. Говорила, голосу свого не чула.

– Ми… розпитали Дору. Про все, що з нею сталося шостого листопада увечері, – сказала Ганна Іванівна. Глянула на Данка. – До тебе поспішала… Неподалік від мосту Максим Сердюк був. Ох, не розумію, якого він там терся! Дора написала: «Побачила, що до нього смерть чорними гілками тягнеться. Дуже страшно. Перелякалася. Закричала. Щоб рятувався…» І втратила свідомість, – замовкла, насупилася. – Перехожі знайшли… На набережній.

Свєта Сергіївна завовтузилася, ніби тієї ж миті мала виправдатися.

– Данко… На протилежному боці набережної лежав. Під осикою, яку буря повалила…

Данко усміхнувся ніяково.

– Не второпаю… Навіщо ви нам усе це розповідаєте?…

Професор глянув на хлопця прискіпливо.

– Дора пережила надзвичайний стрес. Шанс втрачено. Тепер слово для неї беззаперечно асоціюється зі смертельною небезпекою.

Ганна Іванівна підвелася. На Свєту і Данка уважно.

– Ми тут до чого… Дора погано одужує. І вже ніколи не розмовлятиме, якщо хтось до цього і сподівався… Ні, якщо знову станеться диво… Але я в це не вірю… Якщо просто хочете зайти, типу, «Як ся маєш?!» – то… не треба. Краще повертайтеся додому. Обмізкуйте, зважте: чи варто взагалі… Бо це… Це ще не все, – замовкла, гірка зморшка між бровами. – Про Португалію ми тут усі знаємо. Так, судячи з усього, Дориної матері нема серед живих. І сказати їй про це не маємо права, бо це тільки поглибить стрес, а вона й без того геть слабка. Отака проблема. І до батька повернутися не може – там нова сім’я. Тому ще одна зрада… її просто вб’є…

– Годі! – Данко почервонів.

– Ні, слухай! Бо і це ще не все! Щоб знав… – рубала операційна медсестра з двадцятирічним стажем. – У глухонімих зазвичай діти теж… глухонімі.

Свєта Сергіївна підхопилася мимоволі, імпульсивно. Зуби цокотять:

– Так… Не можна ілюзіями підмінювати дійсність… То надзвичайно жорстоко… Ми з Данком, дійсно, повинні подумати…

– Свєто… – Данко зітхнув із прикрістю. Здоровою рукою скинув куртку, що висіла на плечах. – Дора в якій палаті?

Жінки заклякли. Професор допитливо глянув на Ганну Іванівну: мовляв, вам вирішувати.

– У сьомій… – прошепотіла.

Міла з професором заметушилися: покажуть, куди йти.

У гостьовій кімнаті лишилися тільки Свєта і Ганна. Мовчали – які слова? Ганна Іванівна дістала з кишені Дорин смартфон, клацала, ніби більше робити нічого.

– Смартфон… – сказала Свєта Сергіївна.

– Глючить… – відказала Ганна Іванівна. – Я Дорі давно казала – полагодити треба…

– І раніше глючив… Якби справний… Може б, того й не сталося…

– Хтозна… – Ганна Іванівна натиснула якусь кнопку. На екрані смартфону – усміхнений Данко.

– Можна? – попросила Свєта Сергіївна. Гортала знімки у смартфоні – Данко, Ганна, мале хлоп’я, фонтан у Маріїнському, чорношкіра дівчина з морозивом роздивляється Хмельницького біля Софії, старенька бабуся куняє на лавці з голубом на плечі…

– Вона фотографувала?

– Як бачиш…

– У неї є смак. І око.

Ганна Іванівна кивнула сумно.

– Що робити, Свєто?…

Свєта Сергіївна непевним жестом втерла мокрі очі.

– Радіти! – а сльози градом. Задихнулася, усміхнулася крізь сльози: «Так треба, Свєто…»

Дорі не хотілося розплющувати очі. І що на неї дивитися, на білу, як таємнича смерть, стелю зі штучним сонцем у центрі пофарбованої галактики?… Краще не бачити, насторожено прислухатися до невтримного тремтіння, що оселилося всередині, варто було Дорі вигукнути відчайдушно: «Ма-а-аксе!» темним вечором біля пішохідного мосту, і тепер розрослося, зміцнилося, вправно смикало за дзвони різних тональностей, ніби обирало, як саме сьогодні повинна тремтіти Дора: на низьких чи істерично високих?…

«Я не хвора, геть не хвора, – думала. – Нічого не болить. Голову не стискає. У боці не коле, серце не тьохкає. Тільки сил катма, наче всі пішли на те тремтіння. А йому ж теж треба з чогось черпатися… Коли вщухне, щоб ноги врешті тримали? І щоб не паморочилося, варто лише повести очима навкруги».

Розплющувала очі, зосереджено поводила очима – до вікна, на двері. Ліжко починало розгойдуватися, штучне сонце смикалося на пофарбованій стелі. От біда. Ворушила пальцями на ногах – рухаються. Не раділа. Куди поспішати? Серце бухало – Данко. «Ні… – увірилася міцно. – Данка вже не побачу». І не намагалася зрозуміти, чому раптом у душі визріла зла думка. Якщо з’явилася, значить, це чогось варте.

Щодня приходила добра Ганна Іванівна, довго сиділа поруч, розповідала про Славка і товстуху Боні, що вона так погладшала на моркві з капустою – певно, нову клітку купувати доведеться. Дора гладила вузькою долонькою руку Ганни Іванівни – моя ви дорогенька! А думки ридма: бідолашний старий пан… Так на неї сподівався, а вона тепер не те, щоб розмовляти, посміхнутися не наважується. Варто лишень про те подумати – клубок у горлі. І кому вона така… Оце б на ноги зіп’ястися, до мосту дійти і в річку.

Заплющувала очі – річка, річка… Хай несе, як Дора шляхів не бачить. Уява малювала ласкаву чисту воду з мільйонами веселих бульбашок. Підхоплювала Дору, лоскотала, аж гиги на видиху. «Файно», – думала. Лежала на постелі, як на тихій воді – гойдалася… Лікарі обережно торкалися Дориного плеча, вона виринала з води, розплющувала очі… Та раз ніхто не торкнувся, а Дора раптом захвилювалася. І вода – наче збурилася.

Розплющила очі і побачила Данка. Стояв, як той телепень, коло ліжка, кліпав очима, наче віри не йняв – Дора?…

Не усвідомлювала, що робить. Ухопилася за ковдру – до живота відсунула, ноги зігнула, ними ту ковдру геть. Вчепилася у ліжко, зіп’ялася на ньому – тонка-прозора, лікарняна сорочка дзвіночком, ніжки з-під неї язичком… Дивилася, очей не зводила. Сльози просилися.

Данко дивився у нереальні чорні очі, лякався – Доро… Чому ти не посміхаєшся? Знітився, брови зсунув, подався до Дори, підхопив на руки незграбно однією здоровою, другою загіпсованою.

– Доро… – прошепотів.

Прокашлявся і раптом сказав спокійно і зважено, наче мужик. Наче сто років прожив, мудрий, серйозний, міцний, не збити.

– Додому підемо.

По подвір’ю – вітер. Сніг казиться, холод калюжі склить. Данко йшов напростець – по асфальту, траві, сухому листю. Тонкий светр на голому тілі. Притискав до себе Дору – тільки й додумався обгорнути вовняною ковдрою.

– Я знав… – бурмотів невтримно-радісно. – Рік тому все з ковдри недарма починалося…

І було це до біса красиво, аж поки перед Данком посередині лікарняного