Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

— Така відповідь… вам… Великих…

Народ, не зовсім зрозумівши зміст сказаного, здивовано зашумів. І цієї миті з юрби раптом пролунав тривожний крик:

— Зникла!..

— Хто?.. Куди?.. Хто зник?.. — пронеслося серед присутніх.

У юрбі почався якийсь незрозумілий рух і метушня, після чого на середину кола пробрався довгий Серга. Він тримався за свою ледь покриту волоссям після Посвяти потилицю і, очманіло водячи очима по присутніх, викрикував:

— Зникла!.. Щезла!.. Як є, зникла!..

— Тьху! Та хто зник, жердино дурна? — плюнувши на землю, не витримав дід Божко.

— Та… чужинка зникла! — Серга навіть обурився від того, що його не розуміють.

— Як це зникла? — висунув із юрби своє черево Зимобор.

— Та ти до ладу говори, хлопче! — підступив до юнака Сбислав.

Серга закліпав очима, не одразу втямивши, чого від нього домагаються, а тоді спробував, як міг, розтлумачити:

— Я поруч неї стояв… А коли Вовк, ну… Вогненний з’явився… то в мене… темінь в очах враз!.. Оговтався на землі… У голові гуде, на потилиці гуля, — показав Серга свою покалічену потилицю. — А зайди й сліду нема…

Затривожився, зашумів, зашептав народ:

— Звір!.. Невже він?! Вовк Вогненний вхопив!.. Забрав дівку!..

А потім усі, ще більше перелякані й спантеличені, знову подивилися на волхва Колобора…

При перших словах волхва, звернених до Великих, що мали визначити її подальшу долю, Неждана відчула, як її знову охоплює страх. Бо чого б це Великим бути милостивими до неї, чужинки, доньки проклятого роду? Усе наче зникло кудись, відлетіло, розчинилося навколо неї, і навіть Болеслава, що стояла неподалік, немов перестала існувати — настільки вона злякалася.

А коли поблизу капища раптово з’явився Вогненний Звір, то нічого іншого, окрім того, що це чудовисько з’явилося по неї, щоб зжерти її, вона й подумати не могла.

Дівчина тільки й бачила ці його вогненні очища. І тому навіть не зрозуміла: чому хлопець, що стояв поруч неї, раптом упав як підкошений на землю, а натомість звідкілясь узявся Кудряш, який смикнув її за руку й повів із капища. Потім він тяг її за собою, боляче вчепившись їй у зап’ястя, темним лісом, а вона слухняно тяглася за ним, бо хотіла втекти якнайдалі від Вогненного Чудовиська, що бажало її погибелі. Вона навіть не питала Кудряша ні про що, боячись, що він її кине.

Вони йшли довго. Неждана кілька разів падала, перечепившись через гілки, пні й інші лісові перепони, непомітні в темряві. Але вставала і, не ремствуючи, ішла далі за своїм провідником.

Попетлявши лісом, вони вийшли на якусь галявину. Цієї миті мінливий місяць, вийшовши з-за хмари, освітив округу. І тоді Неждана помітила, що на галявині вони не самі: там був ще хтось!..

Але яким же було її здивування, коли вона побачила, що посеред галявини стоїть величезний вовк!!!

Дівчина сіпнулася від жаху, намагаючись звільнити свій зап’ясток із руки Кудряша, і дико закричала. Чудовисько кинулося до неї…

Чеслав саме знімав вовчу шкуру, коли помітив, що з’явилися Кудряш і Неждана. Він почув її повний розпачу крик і кинувся до неї, встигнувши підхопити до того, як вона впала на землю, знепритомнівши.

— Неждано! Неждано, це ж я, Чеслав!.. — шепотів він їй, розтираючи скроні й щоки, намагаючись привести до пам’яті. — Що ж ти її не попередив, дурню! — докоряв він другові.

— Та мені не до того було! Неслися лісом, як лані злякані, тільки що ноги не поламали, — виправдовувався Кудряш. — Ну, подумаєш, зомліла, зараз відійде, отямиться.

Дівчина й справді незабаром розплющила очі. І, побачивши перед собою Чеслава, ледве прошептала:

— Ти?! Як же я хотіла, щоб ти… мене від того чудовиська… — її руки обережно торкнулися його обличчя. Вона все ще не вірила, що перед нею саме він.

І Чеслав уперше відчув її добровільний дотик, у якому нарешті була довіра. Ох, як же він хотів, чекав цього, і скільки разів думав про це, і бачив у снах! І тепер сам ледь дихав, боячись злякати довгоочікувану мить.

— Не було чудовиська… Це я… Я, щоб урятувати тебе… обернувся, — зашептав він. — Ось вона, вовча шкура.

— А я так злякалася!.. — сховала вона лице в нього на грудях.

Ніколи ще Чеслав не жадав жінки так, як зараз ту, що тримав у руках. І це було не просто бажання володіти, а щось більше, чого він не міг пояснити і що, — він відчував це, — робило його якимось іншим. Ні, він, звичайно, залишався тим самим Чеславом — сильним, зухвалим і впевненим у собі, але в якомусь куточку його грудей оселилося тепер радісне й щемливе почуття ніжності до цієї, такої беззахисної чужинки. І він знав, що тепер вона по-справжньому його.

Розбурхані думки та почуття друга остудив Кудряш:

— Довелося Сергу дрючком по тім’ячку врізати.

— Та навіщо ж?! — не одразу озвався Чеслав.

— Та він до неї, Неждани, зовсім близько стояв, міг помітити й усю втечу нам зіпсувати, — а потім простодушно додав: — А що?! Так йому й треба, лозині довгій. Він же мене якось на грищах так садонув!.. Давно хотів поквитатися. А тут така нагода!

Коли на світанку вони прямували до схованки, обмінюючись враженнями від того, що відбулося нинішньої ночі, Чеславові зненацька згадалося те, що пережив він, побувавши у вовчій шкурі:

— Але ж це та вовчиця з лісу голос подавала! Перегукувалася зі мною!.. — згадав він про той таємничий голос, що повторював за ним із лісової хащі, і подумки подякував сірій подрузі за допомогу.

Він майже не спав. Крутився й думав про Неждану, якої знову не було поруч. На світанку, після того, як пощастило викрасти її з капища, Чеслав привів дівчину в ущелину, де лежав поранений Вячко, і передав під його опіку. Спросоння побачивши сестру, чужинець спочатку не повірив своїм очам. Він навіть щосили потер їх долонями, мабуть, думаючи, що це лише гра його сну. Але після того, як сестра, радісно зойкнувши, обійняла його, зрозумів, що перед ним справді вона.

Чеслав, помітивши, як зраділа Неждана Вячку, відчув раптовий біль, немов його ножем полоснули по грудях. І хоча раніше йому майже не доводилося відчувати подібне, він здогадався — це в ньому забилися ревнощі, нехай навіть і до її брата.

Молодий мисливець, доклавши зусиль, непомітно відступив назад і, борючись зі своїми почуттями, пішов спати у сховок у старому дубі. Йому не хотілося відпускати Неждану від себе, а тим більше залишати її тому, хто прийшов забрати її в нього. Та Чеслав розумів, що в ньому все ще говорить пустотливий хлопчак, який підкоряється бажанням. А