Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

знаходилися з північно-західного боку диспетчерської вишки, виходили на адміністративну будівлю аеропорту, автомобільну стоянку і дворівневу розв’язку перед Терміналом 1. Посадкові смуги пролягали з іншого боку, їх не було видно, хоча і Марсель Лакруа, і Жерар Пеллерін чудово знали, що від центру управління польотами їх відділяє значно більше трьохсот метрів.

— Перед самим зіткненням… — Пеллерін утупився поглядом у підлогу і наморщив лоба, пригадуючи, — …здається, буквально за кілька секунд до того снігопад стишився. Хмари не розійшлись, сніг продовжував сипати, але не так сильно, як раніше, і на летовищі видимість покращилася. Принаймні зі свого місця — а я тоді стояв у глибині зали — я бачив зіткнення. Бачив нечітко й розпливчасто, крізь сніг, бачив, мабуть, завдяки тому, що фари «ААРОНа» освітили снігоочисник, та все ж цього було достатньо, щоб зрозуміти, що перед катастрофою літак намагався набрати висоту.

Діана відкинулась на спинку крісла:

— Гаразд, дякую. Наразі в мене все.

Жерар Пеллерін перевів погляд на Марселя. Старший зміни радів, що ніхто зі слідчих не став доскіпуватись до того, як він віддав наказ Ноелю Леґрасу, хоча спокою не відчував. Він не розумів, чого хотіла Діана, ставлячи останнє запитання, і це непокоїло, невизначеність лишала неприємний осад після розмови.

— Ви можете йти, — сказав Марсель Лакруа, жестом відпускаючи старшого зміни. — Чекаю вас завтра о 10:00 на загальній нараді.

— У штаб-квартирі ВЕА? — підводячись, уточнив Пеллерін.

— Так, будівля 153 на території аеропорту Ле-Бурже.

— Добре, я буду, — Жерар простягнув руку спочатку Марселю, потім — Діані.

— Спробуйте відпочити до того часу, — дав пораду Лакруа, натякаючи на кепський вигляд диспетчера.

Жерар, не стримавшись, скривився і стенув плечима:

— Намагатимусь поспати. Сподіваюсь, протягом останніх двадцяти чотирьох годин я вимучився достатньо, щоб просто вирубитися.

— Хай щастить!

Високий худорлявий француз, згорбившись, не сказавши більше ні слова, вийшов із кімнати.

Хвилину-півтори Діана і Марсель німували, міркуючи кожен про своє. А тоді слідчий скинув голову і запропонував:

— Якщо втомилась, можемо зробити перерву. Як ні — то перейдемо до відео.

— Я хочу їсти, — зізналась українка.

Француз зиркнув на наручний годинник від «Jacques Lemans», який геть губився на масивній руці: на дебелому зап’ясті загалом немаленький хронометр скидався на жіночий. Була 17:20.

— Вибач, я геть забув, ти, мабуть, вмираєш від голоду, — турботливо прогудів він. — Захопився… Знаєш, я сам не проти перекусити.

— Швидше, вже повечеряти, а не перекусити, — поправила Діана.

— Так… так… — заметушився Марсель, чим викликав у Діани посмішку. — Відео ми можемо переглянути в ресторані. Ти ж не проти? — він зиркнув на супутницю, та ствердно кивнула. Діану тішило, що здоровань так догідливо, запопадливо ставиться до неї (цікаво, він так носиться з усіма жінкам?..). — Я візьму документи й ноутбук із собою, щоб ми більше не повертались до аеропорту.

— Як скажеш, ти — бос, — Діана, не знімаючи з обличчя усмішки, розвела руки.

— Якщо бажаєш, можемо дорогою заїхати до готелю: приймеш душ, залишиш речі, — не припиняв догоджати француз.

— Ні, — заперечила жінка, — я ду-у-уже голодна.

— О’кей.

Марсель закрив ноутбук із записами розмов у диспетчерській і відео з камер спостереження, на які потрапила катастрофа, склав на нього принесені метеорологом роздруківки, ще якісь документи, підняв зі стола і, зігнувшись, щоб не зачепити кудлатою головою одвірок, слідом за Діаною, що тягла під пахвою власний ноутбук і папери, залишив кімнату.

За п’ять хвилин вони мчали шосе А103 на південний захід у напрямку Парижа. Всі три зустрічні смуги, що тягнулись до спальних районів і передмість на північному сході столиці, заповнили легкові авто: починалась вечірня година пік, масовий відтік «білих» і «блакитних» комірців з ділової частини міста. Натомість автомобіль Марселя — абсолютно новий (крісла досі пахли автосалоном) коричневий седан «Peugeot 301» — мчав дорогою без перешкод. У напрямку центру траса була вільною, по А103 їхало не більше півтора десятки машин. Дорогою Марсель намагався говорити на відсторонені теми, оминаючи катастрофи, літаки і все, що з ними пов’язане. Розпитував Діану про навчання, про те, де вона вивчила французьку мову, чи бувала раніше в Парижі, чи чула про соціаліста Франсуа Олланда[73], а якщо так, то що вона думає про його реформи і про політику зближення з Німеччиною. Лише раз вони повернулись до загибелі рейсу 1419, коли Діана поцікавилась, як почувається пілот, що вижив у зіткненні «ААРОНа 44» і «Øveraasen’а».

— Не знаю, — вмить спохмурнів француз. «Peugeot 301» — далеко не найменший із французьких седанів, проте навіть у такій машині Марсель мусив відсувати водійське крісло вглиб салону і низько нахиляти голову, щоб стежити за дорогою. — Зранку лікарі оцінювали його стан як стабільно важкий. Можливо, щось змінилося. Завтра перед нарадою я зателефоную до Європейського шпиталю і дізнаюсь.

— Хіба тебе не цікавить, що з ним? — щиро здивувалась українка. — Раптом він уже помер?

Лакруа заперечливо мотнув головою і сухо пояснив:

— Якби помер, мені б зателефонували.

— ВЕА розглядає версію, що в катастрофі «ААРОНа» частково винен пілот?

— Ми розглядаємо всі версії, — відповів Марсель, сповільнюючи авто. На перехресті він повернув наліво на трасу А3, що тяглась на південь і приблизно через десять кілометрів упиралась у столичну кільцеву дорогу. — Поки не доведено протилежне, будь-яка гіпотеза має право на існування. Але, як на мене, ймовірність того, що причиною катастрофи стала помилка пілота, є нульовою.

— Чому?

Подумавши, Марсель взявся пояснювати:

— Ти чула, що розповідав Бруно Пішо. Протягом захо́ду пілоти чітко виконували накази диспетчера — посадка проходила в штатному режимі. Якби Радислав Ротко припустився помилки, відхилившись від глісади, Бруно помітив би це на радарі. Я також переконаний, що Пеллерін казав правду: на момент аварії «ААРОН 44» набирав висоту. Зіткнення відбулось на відстані майже кілометра від торця смуги. Якби пілот помилився і не скасував зліт, лайнер рухався б по землі і, замість зачепити снігоочисник крилом, увігнався б у нього носом, після чого від літака не лишилося б жодного цілого шматка, — француз знову розігнав «Peugeot 301» до сотні км/год. — Через день-два матимемо розшифрування записів «чорних скриньок», і ти побачиш, що я мав рацію.

Хвилин за п’ять вони з’їхали з А3 і запетляли вужчою брукованою вулицею. Потік машин став щільнішим в обох напрямках: швидкість довелося зменшити спочатку до 30