Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

вбирав його в себе, і для хоробрості те й робив, що прикладався до чарки.

– Музику! – підвівся жук і так махнув рукою, ніби закликав усіх в атаку.

Увімкнули магнітофон, і невідомо чий голос – чи то жіночий, чи мо’ чоловічий, чи ліліпутський – завів «Бєлиє рози». І хоч Вілен недолюблював оцих плаксивих пісеньок, зараз музика стисла йому серце і чомусь так жаль зробилося того ліліпуточки, що надривав тоненький голосок.

Він знову випив з довгоносиком, а потім відчув на плечі чиюсь руку, озирнувся й побачив жука.

– Слиш, Віль, – сказав жук, – давай… шампанського. Ти на мене не сердься, сьогодні у мене вечір особенний.

– А що таке?

Жук приклав до губів палець і, відтрутивши вбік довгоносика, сів поруч Вілена. А коли вони хильнули ще й шампанського, то обняв його за плечі й зашепотів у вухо:

– А Жанночку, между прочим, я для тебе покликав. Так що не зівай. Вона вся твоя.

І підвівся, і швидко підхопив якусь реготушку, пішов до танцю.

Вілен подивився на Жанну, але цього разу вона вже не стала чекати, поки він одведе очі. Встала, підійшла до нього, сказала:

– Ви хотіли мене запросити?

І сама повела його за руку, не до гурту, де всі танцювали, а трохи осторонь, між дерев, де темніше.

– Взавтра й додому? – спитала вона.

– Так, після конференції.

– Як вам наші… паяци?

– Ви про кого?

– Про того. Що він там шепотів про мене?

– Про вас?… Нічого.

– Можна подумати. Паяц нещасний.

– Чого ви так?

– Це не я, це він. Знаєте, чо’ він так хвоста задер? Ні? Він переходить на роботу в кеґебе.

– Он воно що.

– Але хай не думає, що я йому ганчірка. Я про нього таке знаю, що як захочу, то його не прийме ні кеґебе, ні рідна жінка. Але хай живе, хрен з ним.

Вілен аж здригнувся на цьому слові, але враз йому і полегшало: якась вона стала наче своїша чи що.

– Ну зізнайся, – задихала йому в обличчя Жанна. – Хіба він тобі не казав, що зі мною… можна?

– Н-ні…

– Неправда, казав. Але ти не бійся, зі мною справді можна. Тільки не тому, що так хоче він, зрозумів? Можна, бо… Ходімо вип’ємо, я хочу з тобою випити.

Вони підсіли до столу, і Вілен налив у склянки шампанського.

– Це я буду вже зовсім п’яна, – сказала вона, і її очі стали іще темніші. – Але нічого, сьогодні я хочу напитися. З тобою… хочу. Давай, за що ми вип’ємо?

– За тебе, – сказав Вілен.

– Ні, не треба за мене. Давай за щось таке…

– Тут один пропонував за каштани.

– Які каштани?

– Київські.

– Паяц. Вони всі паяци. Бачити їх не можу. Давай просто вип’ємо. Удвох. Ні за що.

– Можна.

Вони випили, і Жанна знов подивилася йому в очі. Погляд її був гарячий, і тепло його входило у Вілена глибоко й щемко.

– Можна, – сказала вона.

– Слухай, не кажи так, бо в мене паморочиться в голові.

– Я хочу… щоб у тебе паморочилося в голові.

– Не треба.

– А я хочу, хочу…

– Жанно…

– О, то ми вже познайомилися ближче! – підійшов жук, п’яний і розгнузданий. – Усе в ажурі? Наливай.

– З тебе досить, – сказала Жанна.

– Ну, як хоч, а ми вип’ємо, – жук набулькав у три склянки. – Поїхали. А тоді заспіваємо. Ти, Віль, не переживай, спати є де. Тут у нас краще, ніж у готелі. На конференцію завеземо. Я сам завезу. Ми всі там будемо. Давай!

Вілен уже не пив, а цідив крізь зуби. Щоб не пасти задніх. І коли пішов до другого танцю, то майже стояв на місці, а йому здавалося, що вальсує. Амурські хвилі.

– Тобі погано? – спитала Жанна.

– Ти що – з тобою?

– Ходімо звідси. Не можу на них дивитися. Паяци.

– А можна?

– Можна.

– Якось би… щоб не бачили.

– Плювать я на них хотіла, – сказала Жанна. – Зараз ще й пляшку прихоплю. Тре було так відразу.

– Справді.

– Ну добре, йди до лісу і недалечко чекай. Я зараз.

Вілен якби й хотів далеко зайти, то не зміг би: тільки вийшов за паркан і ступив кілька кроків, як облягла така темінь, хоч падай. Він зупинився під деревом і тільки устиг зробити одне невеличке діло, як почув її кроки.

– Я тут, – тихо сказав Вілен.

– Де?

– Тут.

Вона вже була в його обіймах, але ще довго питала: «Де? Де? Де?» – а він казав: «Тут, тут, тут», потім Жанна ловила його руки, притискала до своїх пипкастих циць і сама вже казала: тут, тут, тут. І тут.

Вона була навіжена, ця Жанна. Казала: ходімо до лісу, а він, як дурник, перепитував: а хіба ж ми де? Ходімо на пагорб, – казала Жанна, або: ходімо в рівчачок, – і коли він, нарешті, збагнув її мову, то майже непритомнів від кожного слова.

– Ходімо до скирти, – звеліла Жанна, і тут він знов розгубився:

– До скирти? Де це?

– Дурненький, ми підемо до справжньої скирти, це тут недалечко, ось відразу кінчається ліс, а там поле і скирта. Хочеш?

– Хочу.

Вона взяла його за руку й повела як маля, а потім спинилася й навіть спитала, як у маленького:

– Ти не хочеш пісі?

– Ні.

– А я хочу, – сказала вона, відступила у темряву, і він почув шурхотіння, наче в торішньому листі кружеляла ящірка.

Жанна швидко перевела його через ліс до поля, бо в неї очі були темніші за ніч, і через те, мабуть, темрява не була їй страшною.

А там уже він і сам угледів скирту, стояла вона серед поля, мов хата, і берегла у лоні своєму тепло.

Вілен вигріб у соломі затишне кубельце, озирнувся до Жанни й побачив, як у неї в руці тьмаво зблиснула довгошия пляшка шампанського.

– А тепер можна й за любов, – сказала вона. – Тепер… можна.

2

«Де я?»

Скісне вранішнє сонце било прямо межи очі, але було таким холодним, що Віленом тіпала трясця. Гостро блищала стерня, на ній там і там ворушилося вороння, видзьобуючи втоптане в землю зерно, далі чорніла смужка лісу… а до конференції лишалося сорок чотири хвилини.

«Де я?» – знов затріщало у Віленовій голові, і він аж скривився від болю, коли почув пришелепкувату відповідь:

– У скирті. Хіба не бачиш?

Вілен Покотило важко повів очима: ніде нікого. То обізвалася ота друга голова, яка вгніздилася всередині цієї, що зверху, хоча й була більша за неї. Верхня от-от мала репнути, як зелена шкаралупа на горіхові-лузанцеві.

– Бачу, що в скирті, – з докором сказала