Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

Іноді навіть здавалося, що Вілен трохи посунувся глуздом через оті кролики. Якби ж тільки він один. Була тоді така директивна пошесть на кролівництво, бо десь хтось підрахував, що коли кожен школяр у сільській місцевості виростить стільки-то кроликів, то держава отримає аж он скільки м’яса, шкурок та ще й… пуху. Але цим процесом, звичайно, слід було керувати згори, і така важлива місія випала інструкторові учнівського відділу Віленові Покотилу. Отож він узявся до роботи, як завжди, щиро, з усіх сил, і хоча займався такою дрібною «худібкою», сам працював, за його ж словами, як кінь. Телефон не вихолоняв ні на мить. Вілен керував до хрипоти, і його надтріснутий крик стрясав усім поверхом, адже мусив догукатися до всіх областей і найвіддаленіших районів.

– Алло! Алло! Велика Багачка? Не чути! Га? Не чути, кажу. Це Покотило! Як там у вас? Як? Скільки-скільки? Мало! Кажу, мало, так діло не піде! А як у вас із штучним заплідненням? За-плід-не-нням! Зоя! Алла! Поліна! Людмила! Ірина! Дарина! Ніна! Емма! Ще дві Ніни. Яна! Марфина!

Кажуть, саме за такого моменту якось проходив коридором Перший (а Першим на той час був Г-ко), то так і завмер на місці, нашорошивши вуха. Що за гаремна перекличка? Але йому пояснили, що то Покотило тримає зв’язок із районами, і Перший, знизавши плечима, пішов собі далі. Хай працюють хто як уміє, аби видно було роботу. А вслід йому ще долинало:

– Ви що там – поснули? Я тут працюю, як кінь…

І так цілісінький день. Спокій наставав тільки тоді, коли Вілен Покотило їхав у відрядження. А їздив він, слава Богу, частенько, бо на той час проводилося чимало засідань, нарад та всіляких семінарів з питань кролівництва. Вілен, здається, навіть відчув особливий смак у тих виїздах, бо ж відома річ: чим глухіша периферія, тим щедріше приймають столичного гостя, особливо якщо цей гість ген із якої хати. А кому ж таке не сподобається: всі коло тебе бігають, метушаться, згинаються, і вже ти начебто не цекамольський інструктор, а… падишах. Чому не цар і не князь, а саме падишах – про це можна здогадатися з цієї ж таки історії, яка, власне, починається і не з того, як Вілен Покотило прокинувся серед поля, а з його приїзду до поліського містечка О-ча, де він мав виступити із доповіддю на районній конференції, присвяченій збільшенню кролячого поголів’я.

Поки заїхав до Житомира, де мав серйозну розмову в обкомі, поки їхня «Волга» доправила його аж до О-ча (це майже на самісінькому кордоні з Білоруссю), то вже й сутеніло. А цим же хитрим районним комсомольцям тільки того й треба: не встигнеш нічого ні перевірити, ні розпитати, ні навіть рота розтулити, а вони вже: «Вечеря! Вечеря холоне!».

Ось так і того разу – ще Вілен Покотило не оселився в готелі, ще не роздивився, що й до чого, як уже опинився в «Ниві», бо ж, вибачай, сам винен, приїхав пізненько, а юшка парує. Його посадили на передньому сидінні, а на задньому втовпилося ще троє хлопців, з якими Вілен щойно знайомився, але не запам’ятав жодного на ім’я.

– Вам доводилося куштувати поліську юшку?

Перший секретар райкому комсомолу Віленові не сподобався. Якийсь аж надто вже розперезаний, машину вів хвацько, але недбало, і гонор хлюпав із нього аж через край. «Жук такий, – чомусь подумав Вілен і відвернувся до вікна. – Ну, нічого, ми ще побачимо».

За вікном якось ураз стемніло – в’їхали до лісу, дорога була вузюсінька, чи й зовсім дика, бо гілля так і шмагало по вітровому склі, аж Вілен приплющував очі і часом на вибоїнах діставав тім’ям «дашка»: от жук, наче й не людей везе.

Згодом фари освітили свіжий, ще не фарбований паркан, біля якого стояло кілька легкових машин, а туди далі, за парканом, горіло багаття й ворушилися людські тіні.

– Ви не подумайте, що це в нас часто… – сказав жук уже не так гонористо. – Просто нагода є. Та й вас же хотілось зустріти по-людськи.

І від того, що він поулеслішав, і від передчуття гарного вечора Вілен також пом’якшав:

– Та годі тобі «викати», – сказав він. – Давай по-комсомольському – на «ти».

Підійшли до багаття, компанія ураз розступилася і вишнурувалася ледь не в шеренгу для знайомства зі столичним гостем. Віленові сподобалося, що товариство підібралося небовкунське, були тут і жіночки чи, може, дівчата з піонервожатих, і до приємного запаху вечірнього багаття домішувалась лоскітлива пахощ парфумів. Він по черзі тиснув усім руки, відразу ж забуваючи названі імена, але одного з них він просто не міг не запам’ятати.

– Жанна!

Це була не жінка, а біла півонія, що світилася в осінній сутіні і розливала довкола себе солодку млість. Рука її теж була гладенька, як пелюстка півонії, гладенька і тепла, й тепло її витікало з пальців у Віленову долоню.

Застілля влаштували тут-таки, надворі, хоча в глибині подвір’я бовванів цегляний будинок, але вересневий вечір ще був щадливий, ще не схолов, та й було ж чим погрітися.

Вілена часто приймали багатим частуванням, але цього разу він відчував, що все робилося з таким розмахом не ради нього (принаймні не тільки заради нього), щось дуже вже гнув кирпу жук, який, щоправда, першу чарку підняв за столичного гостя. Потім хтось виголосив слово за жука, і Вілен подумав, що в того день народження, аж ні, йшлося про щось зовсім інше, і всі знали, про що, тільки не говорили вголос. Вілена це трохи зачіпало за живе і він уже хотів образитися, аж раптом відчув на собі пекучий погляд, відчув запах півонії і лиш після того побачив темні округлі очі. Вони були темніші за ніч, через те так різко окреслювались у сутіні й дивилися на Вілена відверто чи навіть виклично. Він не витримав того погляду і врятувався тим, що тримав у руці ще не випиту чарку – вихилив її одним духом.

Тим часом застілля розворушилося, розпашіло, заговорили всі разом, уже наче й забули за Вілена, і тільки один дрібненький хлопчина із довгим носом (вони їхали сюди разом у «Ниві») підсів до Вілена та все розпитував, як там Київ і чи цвітуть ще в ньому каштани. «Я вчився у Києві, – хвалився довгоносик, – я Київ знаю як своїх п’ять пальців, – і навіщось показував Віленові розчепірену п’ятірню. – Ох же й каштани там! Ну, давай за Київ!»

Вілен поблажливо слухав довгоносика і раз-по-раз наштовхувався на темінь очей – він не витримував того погляду, що