Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

– Як?

Ігор Князевич дуже сподівався, що директор не звернув уваги на аж занадто різкий його вигук і рвучкий поворот корпуса.

Засвербіло від нападу мурашви все тіло разом.

Він нарешті зрозумів усе до кінця. Ось так, тут і відразу.

І не хотів у це вірити.

31

Шов

Він постукав і штовхнув двері, не дочекавшись дозволу зайти.

Старий сидів у своїй кімнаті, точніше – комірчині за столом, перед ним лежала розгорнута газета. Появу Ігоря зустрів, сидячи півобертом до дверей і дивлячись на несподіваного гостя поверх окулярів.

На меблі житло старого шкільного сторожа багате не було. Та очі Ігоря відразу зачепилися за книжки. Вони були тут скрізь: на старій облупленій етажерці, на саморобних полицях із неструганих і нефарбованих дощок, стосиком у кутку на підлозі, скраю на столі, за яким сидів господар. Князевич ковзнув поглядом по корінцях виставлених у ряд томиків явно наукового змісту. Зробив крок, аби пересвідчитися – це праці з хімії, переважно з органічної.

– Просто не знаю, з чого почати, – промовив він.

– Ми не бачилися ще нині, Ігоре Степановичу.

– Так, здрастуйте. Новин маю багацько для вас, Вікторе Григоровичу.

– Почніть із гарної.

– Їх нема. Немає в мене для нас усіх гарних новин, професоре. Нічого, що я вас так називаю?

– Чому я мушу бути проти? Це мій вчений ступінь.

– Так, ви доктор хімічних наук. А я – ідіот. Заплішений. Я мав би дізнатися про це раніше, непрофесійно спрацював, неякісно.

– Що б це змінило? – Рогоза зняв окуляри, поклав біля себе на газету, розвернувся до Князевича ще більше. – Присядьте, до речі.

– Постою, так зручніше.

– То прошу дуже. – Старий зробив рукою театральний жест, значення якого Ігор не зрозумів – та й не надто хотів. – Між іншим, це не таємниця, мій вчений ступінь.

– Так, але я мусив бодай із цікавості запитати, в якій галузі ви вчений.

– Що б це вам дало?

– Ви, мабуть, праві. Сама по собі ця інформація справді нічого не варта. Хоча професор-хімік, котрий тихо ненавидить радянську владу, й отрута органічного походження, що потрапила в організми двох затятих комуністів та одного комсомольця, хай і гнилого наскрізь, напевне мають між собою прямий зв’язок. – Ігор зітхнув. – Добре, почнімо з кінця. Вчора вбили Дмитра Ярчука. В лісі. Перед його смертю ми поговорили. І він залишив без відповіді масу вкрай важливих запитань.

Жоден м’яз на обличчі старого не здригнувся.

– Хочете знати мою думку? – вів далі Ігор, навіть не сподіваючись, що після цієї новини Рогоза підтримає розмову. – Дмитро від самого початку був приречений. Ми з вами знову спілкуємося без протоколу, тож я можу собі дозволити сказати те, що можете вислухати лише ви. У нього не зосталося шансів, щойно він утік із армії. Не просто з армії – дезертирував із зони бойових дій, відмовився виконувати інтернаціональний обов’язок. За чинним законом він – зрадник Батьківщини, Вікторе Григоровичу. Він не мав змоги втекти від країни, як це зробили ви чи доктор Кудімов, блискучий хірург, котрий задовольняється роботою фельдшера тут, у глушині. Скільки в селі ще таких, як ви?

– Запитайте в товариша Цибуха. – Старий далі зберігав спокій. – У того бігме повний список. Якщо не досьє на кожного.

– Про це пізніше, за потреби. Зараз я намагаюся зібрати думки докупи, Вікторе Григоровичу. – Склавши праву долоню човником, Ігор провів себе по обличчю, ніби здираючи щось липке та неприємне, труснув головою. – Так. Дмитро Ярчук, неповних дев’ятнадцять років. Він бачить жахіття війни, не витримує казарменого пресингу, відчайдушно тікає – і йому щастить. Так пре не кожному, повірте мені, я знаю. – Він легенько постукав себе кулаком у груди. – Отже, Дмитро вірить: найліпше його сховають саме тут, у рідному селі. Його ніхто не видасть, та й відкрито по Гайворону він ходити не збирається. Пізно вночі стукає він до батьківської хати, але після тривалих обговорень ухвалено рішення: поки тепло, поки літо, хлопцеві краще ховатися в лісі. Йому не звикати, ліс він добре знає та з дитинства любить. Потім, не відразу, але дуже скоро, втікач випадково стикається зі своїм ровесником, єфрейтором Миколою Уманцем, хлопцем із Київщини. Від нього дізнається те, про що кортить негайно розказати кому-небудь: навіть для того, хто стріляв і в кого стріляли, неймовірне відкриття, дотик до цілком таємної інформації – досі дитинство чи юнацтво, як хочете. Наполягаю, професоре: Дмитро в силу молодості не робить жодного далекоглядного висновку. Його просто розпирає від зайвих знань. Але якби хлопці раптом не зчепилися, хто знає, коли й кому повідав би наш дезертир головну таїну джерела з живою водою.

Старий не перебивав. Тепер сидів прямо, так само прямо дивився на співрозмовника. Ігор, не звичний до таких тривалих монологів, перевів дух.

– У бійці Микола загинув. Це сталося випадково, я повірив Дмитрові. Той також потерпів. Уже не знаю, чим і як, але єфрейтор розкроїв йому лоба. Точніше, брову, ось тут. – Князевич показав на собі, торкнувшись пальцем потрібного місця. – Рана неглибока, та дошкульна. Кров заливає обличчя, просто так, сама, від прикладеного подорожника, вона не загоїться. Я бачив шрам зблизька, навіть ближче, ніж стою зараз до вас, Вікторе Григоровичу. Рана зашита професійно, дуже професійно, зі знанням справи. Це здатен зробити лише хірург високого класу. Кудімов Роман Миколайович, ваш близький друг. Це не потребує доказів, Вікторе Григоровичу. Доводити треба той факт, що втікач обізвався не лише до батьків, а й до жінки, яку любив, хай вона й старша за нього на п’ять років. Зі своєю раною він напевне пішов до Марії. А та, не вагаючись, звела Дмитра з Кудімовим. Бо так уже склалося, що вона знала – він збереже таємницю. Ось йому, Романові Кудімову, утікач і розповів про секретний об’єкт і його призначення.

Ігор знову відсапнув, поліз по цигарки, наштовхнувся на погляд старого, заховав пачку назад до кишені.

– Правда, я не помилюся, коли скажу – для Кудімова ви, професоре Рогоза, не просто споріднена душа в цьому селі, а й, не побоюся цього слова, старший товариш і моральний авторитет?

– Цікаво, чому ви мусите припускати подібні речі так обережно… Мабуть, лише в цій країні такі якості й такі стосунки самі по собі є вироком.

– Лірику поки що відсуньмо.

– Немає в цьому жодної лірики.

– І то правда – немає. Лише точний і тонкий розрахунок. Кудімов розповідає вам про Ярчука та його лісову пригоду. Ви робите з цього ті висновки, котрі мені менше ніж добу тому озвучив у