Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Причому ви можете взяти з собою дружину чи когось іншого там…

— Стривайте, а може, це якась політакція? То мушу одразу сказати, що я не пишу нічого на замовлення.

— Можете нічого не писати. Тут навіть на читання далеко не всі марнують час.

— Хто?

— Що хто?

— Хто викупив, як ви сказали, для мене путівку?

— Вдячний читач. Так і сказав. А ще залишив для вас три коробки вина. Молдавське мерло. Втім, якщо схочете, його можна поміняти на кримське.

— З цим не поспішайте.

— Які ще будуть побажання до вашого приїзду, пане письменнику?

— Які?.. Відгорніть, будь ласка, фіранку. Я люблю сонце.

У двері з облізлим дерматином подзвонила елегантна дама в блакитному костюмі. Відчинив високий бадьорий дідок із розкуйовдженою чуприною і книжкою в руках.

— Ви Мері Поппінс? — запитав він.

— Ні, я просто Марія. А ви Дмитро Сильвестрович Кукін?

— Просто Кук. Мого пращура колись з'їли туземці. Може, ви чули?

— Звичайно. Дмитре Сильвестровичу, ми хочемо запросити вас в інтернат.

— Але я ще не пристарілий. І при своєму розумі. Начебто.

— Ви не так зрозуміли. Ми запрошуємо вас взяти участь в одному заході в інтернаті, де ви працювали. Вам буде цікаво з деким познайомитись.

— Знаєте, мені вже цікавіше знайомитися з людством, ніж із людьми.

— Це відбере небагато часу. Якусь годинку.

— Часу в мене багато. Хочеться так гадати…

На вулиці їх чекав лімузин. А на подвір'ї інтернату — стовписько учнів і вчителів. І грав оркестр, як у старі добрі-недобрі часи. Він не одразу прочумав, про що йшлося у виступах начальства. Потім смикнули широке простирадло — і посеред шкільного майдану постав бронзовий чоловік. Високий, худорлявий, з розвіяним чубом, з фотоапаратом через плече і з піднятою рукою. Всі повернули голови до Кука. До живого. А відтак знову до пам'ятника.

— Впізнаєте себе? — притишено спитала його жінка в блакитному.

— Веселий жарт.

— Це не жарт, Дмитре Сильвестровичу. Це — пам'ятник.

— Відколи пам'ятники ставлять ветеранам освіти?

— Це пам'ятник не ветерану освіти. Це пам'ятник «Доброму вчителю». Вам, Дмитре Сильвестровичу.

Старий подав голову вперед, примружив очі за скельцями окулярів.

— Що це я… він тримає в руці?

— Камінець із Голгофи.

— Справжній?

— На цей раз справжній, Дмитре Сильвестровичу.

— Вітаю, пане полковнику Правик.

— Я підполковник.

— Виходить, розжалували… Повірте, мені шкода.

— А мені ні.

— Здогадуєтеся, з ким розмовляєте?

— Звичайно. Я мав нагоду слухати вас, вірніше, прослуховувати три тижні поспіль, коли ви гостювали в Мукачеві.

— Я знаю, підполковнику. Повинен зізнатися, дещо я говорив особисто для вас.

— Я здогадувався. І мені подобалися ваші афоризми. Хоча б цей… про гроші. Гроші не пахнуть, вони смердять своїми хазяями.

— Все має свій запах. Хто володіє запахами, той володіє всім. Навіть людьми. Бо люди теж якось пахнуть.

— Пане…

— Можете називати мене Лисом. Так, як називали у своїх рапортах.

— Пане Лисе, якщо у вас такий гострий, даруйте, нюх, то чому ви тоді у винограднику не відчули, що за вами йдуть назирці?

— Я відчув. Але я залишив вас на того, хто йшов назирці за вами. А от чому такий досвідчений опер, як ви, не відчув за собою «хвоста»? Ви також знали, зізнайтеся?

— Я рідко зізнаюся. І часто сам не раджу цього робити тим, кого допитую.

— Письменник мав рацію: ви гарна людина. Його думка важить для мене.

— Для мене теж. Щось подібне він казав і про вас.

— Цікаво. Виходить, ми з письменником говорили про вас, а ви з ним — про мене…

— Таке вже містечкове селяві.

— Леоніде… здається, вас так звати? У мене є для вас подарунок. Його сьогодні доправлять у Мукачево.

— Подарунок? За що?

— Ні за що. За щось дають хабара. А подарунки дають ні за що.

— То що це, пане Лисе?

— Це те, про що ви останнім часом весь час думаєте. Подарунок вам сподобається. Хоча він не зовсім для вас. Ці речі занадто дорогі, щоб ними володіла, милувалася одна людина.

— Гаразд, я запитаю по-вашому: чим це пахне?

— Чим? Це пахне сонячним ранком, гарячим бруком, вологими магноліями, загубленим голубиним пером, стиглою ізабеллою, бур'янами Латориці… Це пахне Мукачевом. І цей аромат не минає. Він не мине навіть тоді, коли проминемо ми… І ви це заслужили, пане… таки полковнику. Можете сьогодні спати спокійно, нікого не підслуховуючи й не підозрюючи…

— Буенос діас, Олександре Петровичу.

— Привіт, Костику. Тільки це не Олександр Петрович.

— Там вас називають дон Алехандро?

— Ні, сеньйор Іван Звонар.

— Непогано звучить.

— Я згоден, Костику.

— Як поживаєте?

— Я не поживаю. Я живу.

— Даруйте, але я чув, що тоді на Закарпатті сталася якась історія… Ну, проблеми з вашим здоров'ям. Повірте, я це питаю не для красного слівця.

— Я знаю. Усе гаразд. Ось добуваю свій санаторний строк під Ламанчею.

— Це там, звідки Дон Кіхот?

— Саме так. Але знаєш, я тут не зустрів жодного вітряка.

— Бо всі вони на Україні.

— То, може, організувати вам на Україну експорт Дон Кіхотів?

— Їх тут вистачає також. Власне, до цього я й хилю розмову, пане Олександре, чи то пак, Іване. Формується серйозна сила з нового покоління, яка готова взяти владу.

— Вам потрібна зброя чи гроші? Чи одне й друге, як усім революціонерам?

— Потрібні голови. Такі, як ваша.

— Наскільки я знаю, Костику, тямущих голів на Україні не бракує. Але при кожній голові є ще й ненаситний живіт, який годі набити. І є заячі полохливі серця.

— Ось тому й потрібні нам Лиси.

— Ну от, а ти питаєш, як мене звати. Ти ж добре знаєш, як. Усі знають.

— Усі знають. І таким, як ви, довіряють. Бо вам не треба набивати народними грошима живіт, не треба торгувати землею. Ви її маєте по всьому світу.

— Я навіть маю маленький виноградник на Закарпатті.

— Вітаю. Це патріотично.

— Костику, ти знаєш, що таке Patria?

— Здається, Батьківщина…

— Ти хочеш брати владу і не знаєш, що це таке? Не знаєш, із чого починається патріотизм?.. Patria — це батько, і водночас це Бог. Це твій виноградник, який саджали твої предки. І ти мусиш виростити на ньому кращий виноград, а в разі чого — захищати його зубами. Чуєш — зубами. Як греки захищали від троянців. Спливаючи кров'ю на землі, вони намагалися ще вкусити їх у п'яти…

— Захищати треба вже. Бо завтра може бути пізно. Хтозна на яких і чиїх теренах опиняться наші виноградники. Пане Іване, я уповноважений ініціативною групою, до якої входять відомі вам люди, запросити вас до нашої команди. На вашу допомогу сподіваються. Що ви скажете на це?