Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

— Я можу поплескати замість тебе, — сказав я.

Вона кивнула і почала диригувати мною з найвищої і найвіддаленішої скелі. Вона кричала, а я аплодував. Це було дуже дивне відчуття.

Ми помандрували далі й дійшли до трейлера по той бік повітки для човнів.

— Ні авто, — сказала вона, — ні авто, ні дороги, зате трейлер. І пара гарних червоних черевичків на високих підборах.

Двері були відчинені. Я підклав тріску замість замка, щоб двері не гримали. Всередині стояли блискучі черевички. Ми сіли на лавку, захищену від вітру. Я розповів про свою доньку та смерть Гаррієт. Я не став розказувати про свою зраду. Раптом я зауважив, що Аґнес мене не слухає. Вона думала про щось своє, і я зрозумів, що вона приїхала не просто так. Вона приїхала, не тільки щоб подивитись на кухню і забрати меч із сумкою.

— Я змерзла, — сказала вона. — Можливо, однорукі мерзнуть більше, ніж інші. Кров рухається інакше.

Ми зайшли в дім і сіли в кухні. Я засвітив свічку і поставив її на столі. Починало смеркати.

— Вони хочуть забрати в мене будинок, — нараз промовила вона. — Я винаймала його, ніколи не мала досить грошей, аби викупити. А тепер власники забирають його. Без будинку я не зможу продовжувати свою справу. Звісно ж, я могла б отримати роботу деінде. Та я не хочу.

— Хто власник дому?

— Дві багаті сестри, що мешкають у Лозанні. Вони нагріли кишені, продаючи фальшиві продукти для здоров’я, їм весь час забороняють рекламувати їхню продукцію, у складі якої лише нейтральний порошок, змішаний із вітамінами. Та вони відразу ж випускають продукцію під новою назвою та в новій упаковці. Дім належав їхньому братові, який помер, а крім сестер не мав жодних спадкоємців. Вони відбирають у мене дім, бо односельці скаржаться на моїх дівчат. Вони забирають у мене не лише будинок, а й дівчат. Ми живемо в країні, де людей, несхожих на інших, ладні ізолювати в лісі або на острові, як оцей. Я відчула необхідність поїхати звідти, щоб подумати. Чи щоб затужити. А може, щоби переконатись, що в мене достатньо грошей, щоб викупити будинок. Та в мене їх немає.

— Якби я міг, я б викупив будинок.

— Я приїхала сюди не для того, щоби просити тебе про це.

Вона встала з-за столу.

— Я вийду надвір, — сказала вона. — Обійду острів ще раз, поки не стемніло.

— Візьми з собою Карру, — відповів я. — Поклич її, і вона піде за тобою. Вона хороший супутник у дорозі, ніколи не гавкає. А я тим часом приготую вечерю.

Я стояв біля вхідних дверей і дивився, як вони зникають за скелями. Карра декілька разів обернулась пересвідчитись, чи я не кличу її назад. Я взявся готувати вечерю, уявляючи, що цілую Аґнес.

Раптом мені прийшло до голови, що вже багато років я не фантазував. З мого життя зникли фантазії та еротика.

Повернувшись, Аґнес здавалась менш пригніченою.

— Мушу визнати, — сказала вона, перш ніж зняла куртку і сіла. — Мушу визнати, що я не встояла перед спокусою поміряти черевички твоєї доньки. Вони ідеально мені підійшли.

— Я не зможу тобі їх подарувати, навіть якби захотів.

— Мої дівчата здерли б з мене шкуру, якби побачили мене у взутті на високих каблуках. Вони би подумали, що я перетворилась на когось іншого.

Вона вмостилась на тапчані й спостерігала за мною, поки я накривав на стіл і накладав їжу. Я ще запитав про ситуацію з будинком. Вона відповіла дуже коротко, тож я замовк. Ми повечеряли, ні про що не розмовляючи. За вікном запала темрява. Опісля ми пили каву. Я запалив вогонь у старій печі, яку використовую лише для обігрівання в дуже холодні зимові дні. Випите за вечерею вино вдарило мені в голову. Та й Аґнес трохи сп’яніла. Коли я налив нам кави, вона порушила мовчанку. Раптом вона заговорила про своє життя і тяжкі роки.

— Я шукала втіху, — мовила вона. — Пробувала пити. Але завжди блювала. Тоді я перейшла на гашиш. Але від нього я лише ставала сонною і слабкою, а мій страх від пережитого лише посилювався. Я намагалася знайти коханця, який би змирився з тим, що в мене нема однієї руки, я зацікавилась інвалідним спортом і навіть стала зовсім непоганою бігункою на середні дистанції, та мені це швидко набридло. Я писала поезію та дописи в різні газети, вивчала історію ампутації. Я пробувала влаштуватись ведучою на всіх шведських телеканалах і навіть декількох закордонних. Та ніщо не приносило мені втіхи: прокинувшись зранку, годі було не думати про жахіття, яке зі мною трапилось. Звісно ж, я пробувала носити протез, та нічого з цього не вийшло. Врешті, одного дня на третій рік після операції я гола стала перед дзеркалом і, наче в суді, визнала, що в мене нема однієї руки. Тоді залишився тільки Бог. Я шукала порятунку, клякаючи на коліна. Я читала Біблію, намагалась осягнути Коран, бувала в таборах п’ятдесятників і відвідувала жахливу церкву «Слово життя». Я металась між різними сектами, міркувала над тим, щоб піти в монастир. Тієї осені я поїхала до Іспанії й пройшла довгу прощу до Сантьяґо-де-Компостела. Як і слід було, поклала в наплічник камінь, який мала викинути, коли знайду вирішення своїх проблем. Я взяла вапняк, який важив чотири кілограми. Тягалася з ним усю дорогу і витягла лише по прибутті. Весь час сподівалась, що Бог з’явиться і заговорить зі мною. Та він мовчав. Я так і не почула його голосу. Хтось весь час верещав і перекрикував його.

— Хто?

— Диявол. Це він кричав. Я зрозуміла, що Господь розмовляє пошепки, а диявол кричить. Я не знайшла свого місця у їхньому двобої. Коли за мною зачинились церковні двері, не залишалось більше нічого. Жодного порятунку. Та виявилось, що власне в цьому і був порятунок. І я вирішила присвятити себе ще більш знедоленим. Так я познайомилась із дівчатами, до яких усім, крім мене, було байдуже.

Ми допили рештки вина і ще більше сп’яніли. Мені було важко сконцентруватись на тому, що вона розповідала, бо я хотів доторкнутись до неї, кохатись із нею. Ми хихотіли від випитого вина, і вона розповідала, як реагували люди на її ампутовану