Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

— Інколи я розповідала, що мою руку відкусила акула в Австралії. Або ж її відгриз лев у савані Ботсвани. Я завжди красномовно описувала всі деталі, адже тоді мені вірили. Людям, яких чомусь не злюбила, я змальовувала криваві й неприємні картини. Наприклад, розповідала, що мені відпиляли руку бензопилою чи що я застрягла в машині, яка повільно відтинала її по сантиметру. Одного разу мені вдалось довести одного великого і сильного чоловіка до непритомності. Єдине, чого я ще ніколи не розказувала, так це хіба те, що мою руку відрубали й з’їли канібали.

Ми вийшли, щоби подивитись на зорі й послухати море. Я намагався бути так близько до неї, що я її торкнувся. Вона нічого не зауважила.

— Є музика, яку ніколи не чути, — сказала вона.

— Тиша вміє співати, її чутно.

— Я зовсім не це маю на увазі. Я уявляю, що існує музика, яку не чує людське вухо. Колись у далекому майбутньому, коли наш слух загостриться і з’являться нові інструменти, ми зможемо почути і зіграти цю музику.

— Гарна думка.

— Мені здається, я уявляю її звучання. Воно нагадуватиме найчистіші людські голоси. Голоси людей, які співають без страху.

Ми повернулись у дім. Я так сп’янів, що мною хитало. На кухні налив коньяку. Аґнес накрила рукою свій келих і встала з-за столу.

— Я хочу спати, — сказала вона. — Це був дивовижний вечір. Мені вже не так сумно, як тоді, коли я приїхала.

— Я хочу, щоб ти залишилась тут, — сказав я. — І щоб ночувала в моїй кімнаті.

Я встав і схопив її. Вона не протестувала, коли я притягнув її до себе. Лише коли я намагався поцілувати її, вона почала опиратись. Вона наказала мені припинити, та я вже не міг зупинитись. Ми тягались і штурхались. Вона кричала на мене, але я притис її до кухонного столу, і ми сповзли на підлогу. Тоді їй вдалось вивільнити свою руку і дряпнути мене по обличчі. Вона так сильно копнула мене в живіт, що мені забило подих. Я не міг видати ні звуку і спробував знайти хоч якийсь вихід, та вона схопила один із моїх кухонних ножів.

Врешті я підвівся і сів на крісло.

— Чому ти це зробив?

— Мені жаль. Я не хотів. Ця самотність доводить мене до божевілля.

— Я тобі не вірю. Можливо, ти й самотній, мені про це не відомо. Але ти накинувся на мене не тому.

— Я б хотів, щоб ти все забула. Пробач. Мені не варто було пити.

Вона відклала ніж і стала переді мною. Я бачив її лють і розчарування. Я не мав що їй сказати. І я почав плакати. Собі на подив, я збагнув, що плачу не для того, щоб виправдатись. Мені справді було соромно.

Аґнес сіла в куток тапчана. Вона обернулась і глянула у темне вікно. Я витер обличчя паперовим рушником і висякав носа.

— Я знаю, що це непростимо. Мені дуже жаль і я хотів би, щоб цього не було.

— Я не знаю, що ти робиш, а що уявляєш. Якби я могла, то негайно залишила б це місце. Але тепер ніч, тож це неможливо. Я залишусь тут до завтра.

Вона встала і вийшла з кухні. Я чув, як вона підперла клямку кріслом. Я вийшов і спробував заглянути у вікно. Вона погасила світло. Можливо, вона здогадувалась, що я стояв надворі, намагаючись побачити її. З темряви вибігла Карра. Я штурхнув її ногою. У той момент я був не в стані приділити їй увагу.

Тої ночі я пролежав у своїй кімнаті, не склепивши очей. О шостій я спустився в кухню і прислухався до дверей. Я не зміг визначити, спала вона чи вже прокинулась. Я сів чекати. За п’ятнадцять хвилин до сьомої двері відчинились, і вона увійшла в кухню. У руці в неї був наплічник.

— Як мені вибратися звідси?

— На морі штиль. Якщо ти зачекаєш до світанку, я зможу тебе відвезти.

Вона почала взуватись у свої чоботи.

— Я хочу дещо сказати про те, що трапилось уночі. Вона різко підняла руку.

— Більше нема що казати. Ти не той, за кого я тебе мала. Я хочу якнайшвидше покинути це місце. Я зачекаю на пірсі, доки просвітліє.

— Ти можеш хоч би вислухати те, що я хочу сказати?

Вона не відповіла, а натомість закинула наплічник на плече і, взявши меч і сумку Сіми в руку, зникла в темряві.

Невдовзі мало розвиднітись. Я зрозумів, що вона не слухала б мене, навіть якби я зійшов до пірса і спробував порозмовляти з нею. Тож я сів за стіл і написав листа:

«Ми могли би переселити твоїх дівчат сюди. Даймо спокій сестрам і мешканцям села. Я маю право побудувати будинок на фундаменті старого хліва. У повітці для човнів є кімната, яку можна ізолювати і облаштувати. Тут у домі є порожні кімнати. Якщо з’явився трейлер, то поставимо ще й його. Тут досить місця».

Я зійшов до пірсу. Вона підвелась і зайшла в човен. Я мовчки простягнув їй листа. Вона вагалась, чи взяти його. Потім вона запхала листа в рюкзак.

Море було гладеньке. Шум мотора розривав тишу і розганяв полохливих качок. Аґнес сиділа попереду, відвернувши обличчя.

Я причалив до найнижчого місця пристані й заглушив мотор.

— Тут їздить автобус, — сказав я. — Розклад висить на стіні.

Вона вийшла на пристані, не промовивши ні слова.

Я вернувся додому й ліг спати. По обіді я витягнув старий пазл із картиною Рембрандта і висипав частинки на стіл. Я почав складати його з початку, хоча й знав, що ніколи не закінчу.

Через день після від’їзду Аґнес із північного сходу налетів шторм. Я прокинувся від того, що одне з вікон відчинилось і ним сильно вдаряв вітер. Окремі пориви досягали сили урагану. Я одягнувся і зійшов униз, щоби перевірити, наскільки міцно прив’язаний човен. Рівень води сильно піднявся. Хвилі налітали на пірс і оббризкували стіну повітки. Коли вітер віє з північного сходу, хвилі б’ють саме в напрямку повітки. Я підстрахував корму запасним канатом. Буревій завивав за стінами повітки. У дитинстві я боявся сильного вітру. У час шторму повітка немов наповнювалась криками людей, які бились. А тепер сильний вітер навіював відчуття безпеки. Стоячи внизу біля пірса, я відчув себе захищеним.

Шторм тривав ще