Кетрін Стокетт - Прислуга

Міс Селіє, під раковиною є трохи «Лідії Пінкем». Випийте й виходьте, щоб я могла там навести лад.

Зрештою я просто вмовкаю та дивлюся на двері. Мене звільнено чи ні? Якщо ні, то що, як вона така п’яна, що не може мене почути? Містер Джонні просив мене наглянути за нею. Не думаю, що п’яна Селія у ванній — це схоже на догляд.

— Міс Селіє, скажіть хоча б слово, щоб я знала, що ви живі!

— Зі мною все гаразд.

Але її голос підказує мені, що щось не так.

— Уже майже третя година. — Стою просто посередині спальні, чекаючи. — Містер Джонні незабаром буде вдома.

Я мушу знати, що там відбувається. Я повинна знати, чи вона не впала там п’яна.

І якщо мене не звільнили, то необхідно прибрати у ванній, бо містер Джонні вирішить, що таємна прислуга байдикує, та звільнить мене вдруге.

— Ну що там, міс Селіє, ви знову щось наплутали з фарбою для волосся? Я допомогла вам усе поправити минулого разу, пам’ятаєте? Ми швидко все виправили.

Ручка дверей повертається. Двері повільно відчиняються. Міс Селія сидить на підлозі, праворуч від дверей. Із підігнутими під нічною сорочкою колінами.

Я підходжу трохи ближче. Збоку її обличчя має колір по­м’якшувача для тканин — молочно-блакитний.

Мені також видно кров в унітазі. Її дуже багато.

— Міс Селіє, вам боляче? — шепочу я. Відчуваю, як мої ніздрі розширюються.

Міс Селія не повертається. Бачу лінію з крові вздовж подолу її нічної сорочки, ніби вона вмочила її в туалет.

— Ви хочете, щоб зателефонувала містеру Джонні? — запитую я. Силкуюся стриматись і не дивитися на унітаз, але врешті не витримую. Адже там, глибоко на дні, в тій червоній рідині, є ще щось. Щось… величеньке.

— Ні, — каже міс Селія, втупившись очима у стелю. — Сходи й принеси мені… мій телефонний довідник.

Я кваплюся на кухню, хапаю зі столу книжку й кидаюся назад. Але коли пробую дати її міс Селії в руки, вона відштовхує її.

— Ти зателефонуй, будь ласка, — просить вона, — Там, де літера «Т», лікар Тейт. Я не можу це зробити.

Я гортаю тонкі сторінки записника. Я знаю, хто такий лікар Тейт. Він лікує більшість білих жінок, у яких я працювала. Він також практикує «особливе лікування» Елейн Ферлі щовівторка, доки його дружина в перукарні. Тафт… Таґґерт… Танн… Дякувати Богу.

Тремтячими руками набираю номер. Відповідає біла жінка.

— Cелія Фут, Гайвей, двадцять два, округ Медісон, — якомога чіткіше вимовляю, стримуючись, щоб не виблювати на підлогу. — Так, мем, витікає дуже багато крові… Він знає, як сюди доїхати?

Вона відповідає «так, звичайно» та вішає слухавку.

— Він приїде? — запитує Селія.

— Приїде, — запевняю я. Притлумлюю чергову хвилю нудоти. Мине багато часу, поки я знову зможу чистити цей туалет, не заткнувши рота якоюсь ганчіркою.

— Хочете кока-коли? Піду принесу вам кока-колу.

На кухні я дістаю з холодильника пляшку кока-коли. Повертаюся, ставлю її на кахлю та відходжу назад. Я стараюся бути подалі від тієї ємності з кров’ю, та не покидати міс Селію саму.

— Можливо, вам слід лягти в ліжко, міс Селіє. Як ви гадаєте, ви можете встати?

Міс Селія нахиляється вперед, стараючись привстати. Я підходжу, щоб допомогти їй, і бачу, що кров просочилася крізь її нічну сорочку, заплямувала голубу кахлю чимось, схожим на червоний клей, усмокталася в цемент. Ці плями нелегко буде вивести.

Як тільки я допомагаю міс Селії звестися на ноги, вона посковзується на плямі крові та вхоплюється руками за край унітаза, щоб утриматися на ногах.

— Дозволь мені залишитись. Я хочу тут.

— Ну гаразд. — Я повертаюся назад до спальні. — Лікар Тейт буде у нас зовсім швидко. Вони зателефонують йому додому.

— Посидиш трохи зі мною, Мінні? Будь ласка.

Одначе хвиля теплого смердючого повітря викочується з того туалету. Трохи повагавшись, я сідаю так, щоб одна моя поло­вина була у ванній, а інша ззовні. І десь на рівні очей відчуваю цей запах.­ Це наче запах м’яса або розмороженого на прилавкові гамбургера. Коли все складається в моїй голові, мене охоплює паніка.

— Міс Селіє, вийдіть звідси. Вам треба подихати свіжим повітрям.

— Я не можу, бо… на килимку будуть сліди від крові, й Джонні побачить.

Вени на руках міс Селії аж чорні під шкірою. Її обличчя стає ще білішим.

— У вас дивний вигляд. Випийте хоч трішки кока-коли.

Вона випиває ковточок і промовляє:

— О, Мінні.

— Як довго у вас кровотеча?

— Від ранку, — відповідає вона й починає ридати, затулившись руками.

— Не хвилюйтесь. У вас усе буде добре, — кажу я, розрізняючи у своєму голосі нотки справжнього жалю й турботи. Та моє серце аж вистрибує. Так, лікар Тейт приїде, щоб допомогти міс Селії, та що буде з тією річчю в туалеті? Що я маю з нею робити, змити її? А якщо вона застрягне в трубах? Напевно, її необхідно виловити. О Господи, як я змушу себе це зробити?

— Там так багато крові, — стогне вона, схиляючись на мене. — Чому цього разу так багато крові?

Я піднімаю підборіддя та зиркаю, лише трошечки, в унітаз. Але опускаю голову назад якомога швидше.

— Не допусти, щоб Джонні це побачив. О Боже, коли… Котра зараз година?

— За п’ять третя. У нас є ще трохи часу.

— Що ми зробимо з цим? — запитує міс Селія.

Ми. Хай простить мене Господь, але я б дуже хотіла, щоб «ми» не прикладали до цього всього.

Я заплющую очі та відповідаю:

— Гадаю, що одна з нас повинна це витягнути.

Міс Селія повертається до мене й дивиться почервонілими очима.

— І куди його подіти?

Я не можу на неї дивитись.

— Я гадаю… У відро для сміття.

— Будь ласка, зроби це зараз. — Міс Селія ховає голову в колінах, ніби їй соромно.

Зараз це вже навіть не ми. Тепер це просто «ти зроби це». «Ти не витягла б мою мертву дитину з унітаза?»

І хіба в мене є вибір?

Я чую свій стогін. Кахля на підлозі врізається в мій зад. Я змінюю позу, крекчу, намагаюся обміркувати це все. Я про те, що робила речі, значно гірші від цього, хіба ні? І хоч нічого не спадає на гадку, та потрібно щось робити.

— Будь ласка, — просить міс Селія. — Я не можу більше на це дивитися.

— Добре, — киваю я так, ніби знаю, що маю вчинити. — Я про це подбаю.

Я встаю, намагаюся діяти практично. Я вже знаю, куди я його поміщу — у біле відро для сміття, що біля туалету. Тоді це все разом викину. Але чим я його діставатиму? Руками?

Я кусаю губи, силкуючись зберігати спокій. Можливо, мені просто слід трохи почекати. Можливо… можливо, лікар захоче забрати це із собою, коли прийде! Щоб оглянути. Якби я могла відволікти міс Селію хоч на кілька хвилин, можливо, тоді мені не потрібно було б вовтузитися із цим взагалі.

— Я подбаю про це через хвилинку, — кажу заспокійливим голосом. — Як ви думаєте, на якому