Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 49. Піщані замки легко зруйнувати

— Юра, вона не у Павленків! — голос Інни був спокійним і холодним. —  Ми все одно їдемо до них, розпитаємо, що вони знають, але Кіри там немає.

Олег поглядав на матір з легкою пересторогою. Вона була занадто спокійною, його мама, що тривожилася через дрібниці, зривалася через найменші негаразди і завжди, скільки він себе пам’ятав, уникала конфліктів. Зараз же вона рішучим поглядом свердлила вітрове скло, в якому вже виднівся дах нового дому Кіриних родичів. І погляд в неї був таким, що навіював думку про її здатність спалити отой дім разом із Павленками, якщо ті не згодяться відповісти на її питання.

Ярик, який теж пам’ятав тітку Інну інтелігентною викладачкою літератури, такою, що слово “дурень” вважала грубою лайкою, а голос підвищувала лише для того, аби покликати їх, друзів її сина, з вікна квартири на обід, тихо й нашорошено сидів поряд з Олегом на задньому сидінні і мовчки, поглядом, виказував своє захоплення такими змінами. За інших обставин Олег би гордовито випнув груди, пишаючись мамою, але не зараз. Зараз він міг відчувати лише страх за Кіру.

Він вже раз втратив її. Нехай вони були зовсім ще дітьми, і почуття ті були дитячими та наївними. Але вони не зникли, вони виросли разом із ним. І мить, коли він повернув Кіру, була для Олега чи не найщасливішою. Тримати її руку в темряві, бачити спокійний погляд при світлі дня… Вони не говорили про почуття з того вистражданого імпульсивного поцілунку в дворі дому його бабусі, але в Кіриних очах він бачив взаємність.

А тепер він знову її втрачав… Просто в мить, доки авто Вадима, батькового охоронця, вивертало на доріжку будинку Павленків — він її втрачав.

— Вадику, газуй, знеси ті довбані ворота! — прошипіла Інна. Зиркнула на охоронця, що завагався на мить. — Юра сказав: “увірватися епічно” — тисни на газ.

— Я майже закоханий в твою маму, — не втримався Ярик, прошепотів Олегові на вухо і вперся колінами в спинку сидіння перед собою.

— Закоти губу! — відрізав Олег і повторив дії друга.

Автомобіль, що скидав було швидкість перед ворітьми, стрибнув уперед, мов хижий звір на здобич. Звісно, це був не Юрин “Мерседес”, але теж нівроку. Захист решітки радіатора глухо бемкнув, коли впечатався в металеві стулки воріт, Інна рефлекторно підняла руку, захищаючи оці від можливих друзок вітрового скла.

Та воно витримало. Стулки видерло із петлями, відкинуло під колеса. Авто підстрибнуло, переїжджаючи погнутий метал, ефектно спинилося просто перед сходинками до дверей.

— Перепрошую, пані, але в дім я не в’їду, занадто вузькі двері, — флегматично повідомив Вадим і посміхнувся одними губами.

— і так годиться, — в тон йому відрізала інна і рішуче відкрила дверцята. — Ну що, йдемо, повідкриваємо двері ногами?

Олег і Ярик перезирнулися, гмикнули й собі вискочили з авто. А Інна тим часом якось нервово хихикнула, мов дівчинка, і тихо, так, що й Олег ледве розібрав, прошепотіла:

— А щось в цьому таки є…

Що вона мала на увазі, хлопець так і не зрозумів. Та й не замислювався над її словами, охоплений ірраціональною надією відкрити двері будинку і зустріти в ньому Кіру. Він і сам не знав, чому це відчуття було таким сильним, але воно було, і він дозволив собі на мить повірити, що так і станеться.

Не сталося. Двері відчинилися легким рухом, але за ними була порожнеча.

Здавалося, їх чекали. Або не їх — двері в дім були не замкнені. У вітальні було порожньо і тільки десь із глибини дому, з другого поверху, чулись тихі схлипування. Ніби десь в середині дому жінка намагалася вгамувати ридання.

— Оксано? — голосно покликала Інна. — Це ти?

Ридання затихли. Вадим спокійно, професійно, відтіснив інну собі за спину і коротко наказав:

— Чекати сигнал. Я перевірю.

— Ми почекаємо, — кивнув Олег і вагоміше повторив. — Почекаємо, так, мамо?

Інна змушена була кивнути і мовчки чекати, доки Вадим легко і бесшумно піднявся сходами вгору, притискаючись спиною до стіни. ВІд нетерплячки вона вистукувала ногою якийсь простенький ритм, і зітхала.

— Можна! — гаркнув згори Вадим, і вона першою вибігла сходами на другий поверх.

Олег і Ярик помчали слідом, не знаючи, чого чекати.

Сходи закінчувалися довгим світлим коридором, прикрашеним рівним рядом картин в простих дерев’яних рамках. В цій простоті була особлива вишуканість, яка гармоніювала з усіма кольорами і текстурами коридору. По обидві боки було по чотири двері, що вели у кімнати. Усі двері були однакові, прості, але елегантні, і перегукувалися із рамками картин як кольором, так і стилем. Усі двері були зачинені, окрім першої праворуч.

Саме в неї увійшла Інна. За нею послідували і хлопці.

Це був кабінет. Дорогі масивні меблі, розкішні диван та крісла, стільці, що приїхали в цей дім з якогось антикварного магазину. Книги, документи, дрібнички, підібрані зі смаком і знанням стилю. Важкі штори, і, разом з тим, багато світла і ще більше комфорту.

Петро Павленко, що сидів за столом, був у цьому царстві стилю і розкоші чужорідним елементом. П’яний, як чіп, зламаний, як лялька, і абсолютно розчавлений морально.

Оксана сиділа в кріслі, загорнута в плед, що наче заблукав в цьому місці, втрапивши сюди випадково. В’язаний гачком, трішки витягнутий і вже полинялий від багаторазового прання, він не вписувався в інтер’єр. Як і Оксана, з її розтріпаною зачіскою, заплаканими очима і смиренним прийняттям своєї долі на колись доволі привабливому, а нині — заплаканому обличчі з величезними колами під опухлими від сліз очима.

— Тільки не мучте нас наостанок, — прошепотіла вона зірваним довгими риданнями голосом. — Просто вбийте…

— Ксю, це не люди Князя, — ледь ворушачи язиком, кволо промимрив Павленко, підвівши голову. — Це той паскудник… Що вкрав Кіру…

— Це ти тут — паскудник! — Інна в два кроки подолала відстань між дверима і столом, перехилилася через стільницю і з розмаху заліпила Петрові ляпаса. — Ти і тільки ти! Де Кіра?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍