Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Ні, Інґі, я лише…

– Та пішла ти, Селіє, – підводиться Інґрід. Якусь мить її лице дуже близько від мого; уявляю, як Генрі цілує її губи. Інґрід розглядає мене, відтак каже:

– А ти передай Генрі, що він може забиратися до біса. І скажеш, що я почекаю його в пеклі.

І йде геть.

Селія залишається на місці, обличчя затулене руками. Починаю збирати свої книжки. Коли збираюся йти, Селія мене затримує:

– Почекай.

Чекаю.

– Вибач Клер, – промовляє вона.

Знизую плечима. Йду до дверей. Обертаюся й бачу, що Селія продовжує сидіти за столом, потягуючи той блакитний напій, який пила Інґрід, рукою підпираючи обличчя. На мене не дивиться.

На вулиці пришвидшую ходу, все більше й більше, аж поки не опиняюся у своїй автівці. Їду додому. Заходжу до своєї кімнати, лягаю на ліжко та набираю номер Генрі. Він не відповідає. Вимикаю світло, проте заснути не можу.

Хімія і життя

Неділя, 5 вересня 1993 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)

Клер: Генрі жадібно читає пошарпаний екземпляр «Довідник лікаря-терапевта». Поганий знак.

– Ніколи не думала, що ти наркоман.

– Я не наркоман. Я – алкоголік.

– Ти не алкоголік.

– Алкоголік.

Лягаю на диван та перекидаю ноги через його коліна. Генрі кладе книжку мені на ноги та продовжує її гортати.

– Ти не п’єш багато.

– Колись пив. Трохи пригальмував після того, як ледве себе не вбив. І тато мій – сумна повчальна історія.

– Що ти шукаєш?

– Щось, що зможу прийняти перед весіллям. Не хочу, щоб ти стояла сама біля вівтаря перед чотирма сотнями народу.

– Так. Хороша ідея, – уявляю собі такий сценарій і мене аж пересмикує. – Влаштуймо таємну втечу.

– Давай, – дивиться мені у вічі. – Я – за.

– О, мої батьки відречуться від мене.

– Ніколи в світі.

– Ти ніколи не звертав на це уваги. Це – головний спектакль Бродвея. Ми для тата – лише спосіб вразити усіх його приятелів-адвокатів та щедро їх розважити. Якби ми розкланялися та пішли зі сцени, батьки найняли би акторів, які би видавали себе за нас.

– А давай підемо в міську ратушу та розпишемося заздалегідь. А якщо станеться щось несподіване, то ми хоча б будемо розписані.

– О, але… Я б не хотіла. Це буде нечесно… Незручно почуватимусь. А давай ми зробимо це потім, якщо справжнє вінчання піде шкереберть.

– Добре. План Б, – протягує руку, тисну її на знак згоди.

– То ти щось знайшов для себе?

– Ну, в ідеалі я би хотів нейролептик рисперидон, але до 1994 року його ще не буде в продажу. Ще одні класні ліки – клозарил, ну, а на третьому місці – галдол.

– У них такі назви, як у найсучасніших ліків проти кашлю.

– Усе це – нейролептики.

– Серйозно?

– Ага.

– Але ж у тебе немає психозу.

Генрі дивиться на мене та корчить страшну пику, а потім, наче вовкулака у німому кіно, дряпає повітря.

– Електроенцефалограма показала, що у мене мозок шизофреника, – дуже серйозно промовляє він. – Не один лікар наполягав, що ці мої галюцинації з подорожами у часі – наслідок шизофренії. А ці препарати блокують допамінові рецептори.

– Які побічні ефекти?

– Ну… дистонія, синдром непосидючості та тривожності, псевдо-паркінсонізм. Тобто невмисні скорочення м’язів, неспокій, судоми, аритмія, безсоння, параліч тіла, дисфункція мімічної мускулатури. А ще можуть виникнути ускладнення після тривалого прийому нейролептиків, хронічна неспроможність контролювати лицеві м’язи та агранулоцитоз; окрім того, організм більше не зможе виробляти білі кров’яні тільця. До того ж, втрата статевої функції. Справа в тому, що всі наявні на сьогодні препарати – лише знеболювальні та заспокійливі засоби.

– Але ж ти не збираєшся їх вживати, правда?

– Колись я вживав галдол. І торазин.

– І…?

– Жахливо. Був, як зомбі. Мав таке відчуття, наче у мене в мізках купа клею «Елмер».

– І немає ніяких замінників?

– Валіум, лібріум, ксанакс.

– Мама їх вживає. Ксанакс та валіум.

– Так, тоді все зрозуміло, – корчить гримасу та відкладає у бік свій «Довідник лікаря-терапевта» і просить: – Посунься.

Вмощуємося на дивані, лежимо одне поруч одного. Дуже зручно.

– Не вживай нічого.

– Чому?

– Ти не хворий.

– Ось за що я тебе люблю, – сміється Генрі, – за твою нездатність сприймати усі мої потворні вади.

Розстібає ґудзики на мої сорочці, а я обіймаю його руку.

– Не розумію, чому ти так говориш. Ти завжди кажеш про себе страшні речі. Ти не такий. Ти – хороший, – серджуся я.

Генрі тупиться на мою руку, а потім відтягує свою та підсуває мене ближче до себе.

– Я – не хороший, – ніжно промовляє мені у самісіньке вухо. – Але, можливо, я стану таким, гм?

– Так буде краще.

– Я добрий з тобою.

Чиста правда.

– Клер?

– Гм?

– А чи буває у тебе так, що лежиш і думаєш, чи то Бог так жартує над тобою, посилаючи тобі мене?

– Ні. Зазвичай я лежу і думаю, що ти можеш зникнути і ніколи не повернутися. Лежу і думаю про ті випадки, про які начебто й знатиму в майбутньому. Але маю абсолютну віру в те, що нам судилося бути разом.

– Абсолютна віра.

– А в тебе?

– Ані час, ані місце, ані доля, ані смерть не зможуть знищити моїх останніх бажань[46].

– Повториш?

– Не проти так зробити.

– Хвалько.

– Ну, і хто говорить про мене жахливі речі?

Понеділок, 6 серпня 1993 року (Генрі тридцять)

Генрі: Сиджу в Гумбольдт-парк, на невеликій веранді будинку, обшитого сайдингом брудно-білого алюмінієвого кольору. Ранок понеділка, близько десятої. Чекаю, поки повернеться Бен. Мені не дуже подобається цей район: я якийсь незахищений, сидячи ось так біля його дверей. Але знаючи, що Бен – надзвичайно пунктуальний, впевнено продовжую чекати. Спостерігаю, як дві латиноамериканки штовхають дитячі візки розбитим тротуаром, який, до того ж, має невеликий нахил. Розмірковуючи про некомпетентність міських служб, чую десь далеко чийсь крик: «Бібліотекарю!» Дивлюсь у напрямку, звідки лунав звук, і – так і є! – Гомес. Подумки аж застогнав: у Гомеса дивовижна здатність наштовхуватися на мене саме тоді, коли я зайнятий чимось особливо аморальним. Треба позбутися його ще до того, як появиться Бен.

Гомес зі щасливою пикою наближається до мене. На ньому його адвокатський костюм, у руках – дипломат. Зітхаю.

– Ça va[47], товаришу, – вітаюся французькою.

– Ça va, – відповідає він. – Що ти тут робиш?

Хороше питання.

– Чекаю друга. А котра година?

– Чверть на одинадцяту, – відповідає він. – Шосте вересня 1993 року, – послужливо додає.

– Я знаю, Гомесе. Та, все ж, дякую. Від клієнта?

– Ага. Десятирічна дівчинка. Мамин кавалер змушував її пити «Драно»