Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

Жінка похитала головою, опановуючи свої почуття, спустошено витерла сльози, та знов подивилася уперед.

І там, через поле болю і страждань, десь поміж будинків, вона побачила двох вершників.

І її погляд влучив саме в очі полковнику.

Полковник, що зупинився після жахливого залпу, оглядав його наслідки.

Його серце стискалося.

Чоловік легенько скривився, та подивився у вічі людини, що дивилася на нього.

Здається, в її очах він прочитав жах за зроблений нею вибір.

– Якщо вони підуть знов, то я не втручусь у протест, – сказав краматорський полковник, Іван Лиховода.

– Гарний вибір, Іване, – покивала пані Замойська.

Василина напівлежала, напівсиділа на бруківці, поруч із Зінченко. Той важко дихав, а вона, відірвавши від свого вбрання довгу шматину, перев’язувала нею жахливу рану в його грудях.

Жінка ніколи не думала, що допомагатиме цьому вічно незадоволеному чоловіку, що постійно її цим бісив; та що ж там: коли вартові почали відповідати, дрібний киримський татарин єдиний з поплічників, хто залишився поруч із нею. Боротися.

А зараз вона, перев’язуючи рану товаришу, якось і не думала боротися.

Насправді ні. Вона думала. Вона жадала цього. Але тваринний страх зупиняв козачку від того, щоб піднятися та йти знов.

Бо там же смерть. Та, що вже знайшла деяких людей поруч. І вона ще тут. Ходить, чекає.

Перезаряджається.

– Треба далі? – на видиху спитав Зінченко. Спитав без запалу. Без звичної йому незадоволеності. Просто спитав.

– Далі? А хто піде далі? Всі відхлинули, плачуть над вбитими. Хтось із задніх рядів уже побіг з площі, я бачила! А ще я бачила нашого бісового організатора – Орлика. Так ось, його тягнули непритомним! А наш інший сьогоднішній герой возиться із загиблим товаришем! – жінка казала з незрозумілим звинуваченням, знаходячись на межі… істерики.

– То, кха… треба далі? – безвиразно спитав Рефат Зінченко. Його погляд тьмянів.

– Та треба! – вигукнула козачка. – Та чи піде хтось зі мною?!

Насправді, саме це лякало жінку понад усе. Що вона піде одна. І одна ж загине.

За спільне благо.

Людина не витримала жахливого тиску волі на страх, а страху на бажання жити, та тихенько заридала.

Вона якраз закінчила перев’язувати рану, і тепер стиснула кулаки та зуби, намагаючись угамувати сльози; що, втім, у неї виходило кепсько.

Пані опозиціонер втрачала дорогоцінні секунди – гетьманська сотня незабаром перезарядить свої рушниці, та буде готова зустрічати сміливців. Можливих сміливців.

Вона їх втрачає. Та не хоче втрачати щось більше.

– Все добре, – відповів, цього разу живим тоном, напівживий протестувальник киримськотатарського походження. При цьому він дивився кудись назад та вбік, а його бліде обличчя осяювала усмішка.

Серце Василини здригнулося, заколотилося, і вона обернулася туди.

Там, у напрямку рідкої стіни щитів, йшли люди. Дюжина. У брудному одязі, із замурзаними обличчями, худі, із втомою в очах, і нехитрою зброєю в руках.

Та вони були не єдиними сміливими вкраїнцями в усій Гетьманщині.

За ними йшли інші.