Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Після кількох таких ходок інші оазяни, усі Пітеру невідомі, долучилися, щоб допомогти. Окрім лантухів, у яких містився сушений і подрібнений білоквіт у різноманітних формах, були ще великі пластикові діжки з хитромудро приготованими концентрованими сумішами, які, коли аміківські кухарі додадуть до них воду, мали перетворитися на супи, усілякі мастива на хліб, десерти й бозна на що ще. У менших барильцях і торбах були приправи й спеції. Усі лантухи, торби й діжки було підписано фломастером. Хто нашкрябав ці криві друковані літери, якийсь аміківець чи оазянин своєю маленькою рукою в рукавичці, сказати було годі.

Пітер, на прохання Ґрейнджер, сів разом із нею в машину. Жінка скаржилася, що вологість діймає її, але він бачив із виразу її обличчя, що Ґрейнджер і не сподівається, аби він їй повірив, і що видача ліків виснажила донезмоги їй і тіло, і душу. Кабіна з кондиціонером — герметично відокремлена від багажного відділення позаду, куди складали провізію, — правила жінці за сховок, де можна було відновити сили. Ґрейнджер відвертала погляд від постатей у балахонах, що одна за одною снували перед вікнами. Що кілька хвилин підвіска машини ледь чутно здригалася, коли до багажника вантажили черговий лантух чи діжку. Напевно, довготривалі торговельні відносини з оазянами давали підставу довіряти їм на всі сто відсотків. А може, Ґрейнджер і мала би пересвідчитися, як вони виконують свою частину угоди, але не могла змусити себе це зробити.

— Якщо не пильнуватися, то недовго й рак отримати, — промовила вона, відкручуючи тюбик із маззю.

— Я почуваюся добре, — запротестував Пітер, коли жінка середнім пальцем узялася змащувати йому чоло і перенісся чимось липким. На доторк жіночої руки — руки не Беатріс — тужливий дрож пройняв Пітера.

— Твоя дружина не зраділа би, побачивши, як тобі присмалилося обличчя.

Ґрейнджер простягнула руку до дзеркала заднього огляду й повернула його так, щоб Пітер зміг подивитися на себе. Мазь блищала, і виглядало це відразливо, але, наскільки він міг бачити, шкода, завдана його обличчю, була незначною: кілька плям, трохи злущилася шкіра.

— Зі мною все буде гаразд, — промовив Пітер. — Утім дякую.

— Завжди рада допомогти, — відказала Ґрейнджер, витираючи пальці серветкою, — лише гукни мене, коли знову будемо серед цивілізації.

— Оазяни, як виявилося, досить цивілізовані. Але тобі як фармацевту, мабуть, непросто працювати, не маючи гадки, що корисно для їхньої здоров’я, а що ні.

— Пітере... — Вона відкинула голову на спинку сидіння й зітхнула. — Не чіпаймо більше цієї теми.

— Так люди завжди кажуть про те, що їх уже зачепило.

Ґрейнджер повернула дзеркало назад так, що в ньому тепер відображалося тільки її обличчя. Кінчиком серветки вона провела під лівим оком, щоб витерти туш, яка потекла. Те саме вона проробила і з правим оком. Пітер був цілком певен, що останнього разу, як він її бачив, очі жінки не було підфарбовано тушшю.

Зовні ж — невдача. Оазянин, намагаючись нести по барильцю в кожній руці, одне впустив на землю. Здійнялася хмара червонувато-коричневого пилу і вкрила його черевики, гомілки й нижню частину блідо-блакитного балахона. Інший оазянин спинився, щоб оглянути втрати, й промовив:

— Кори

я.

— Кори

я, — підтвердив перший.

Кілька секунд вони обоє стояли, споглядаючи шкоду. Вологий верткий вітерець підхопив розсипані прянощі з білоквіту й розвіяв їх у повітрі. Припорошений балахон потьмянів і вкрився блискучими плямами. Відтак, не промовивши більше ані слова, обидва оазянина повернулися до роботи.

Пітер опустив вікно, щоб перевірити, чи в повітрі пахне корицею. Не пахло. Однак штучну прохолоду всередині машини одразу було порушено потужною теплою хвилею.

— Будь такий ласкавий зачинити! — не сподобалося це Ґрейнджер.

Пітер підняв вікно, і кондиціонер відновив свою роботу. Струминки вологої пари, потрапивши в пастку, шугали кабіною, наче за ними хтось ганявся. Шукаючи, де б їм прослизнути чи куди всотатися, вони проносилися, торкаючись Пітерового обличчя, колін, потилиці. Ґрейнджер також відчувала їх і здригалася.

— Ти бачила, як вони розсипали корицю? — запитав Пітер.

— Угу.

— Так добре, що вони з цього не робили якоїсь великої трагедії. Той, хто впустив барильце, себе не звинувачував і не побивався, а його товариш не картав його і не здіймав галасу. Вони просто відзначили, що сталося, і пішли працювати далі.

— Авжеж, це страшенно надихає. Я могла би сидіти отак цілісінький день і дивитися, як вони кидають на землю нашу їжу.

— Однак маю зауважити, — мовив Пітер, — що всі аміківці також видаються мені розсудливими і спокійними.

Хоча він і сказав це, але мусив визнати, що Ґрейнджер, мабуть, виняток.

— Атож, — погодилася жінка. — Жодних трагедій.

— Тобто... Це таке правило? Наче вимога?

Ґрейнджер розсміялася.

— Та ні. Нам дозволено лишатися самими собою, милими й пухнастими. У межах розумного.

Кондиціонер знову охолодив повітря, і Ґрейнджер закутала шию хусткою.

Оазяни досі зносили провізію до фургона. Лантухи вже завантажили повністю, але пластикові діжки, усі наповнені вигадливими виробами з білоквіту, надходили далі. Чимало праці землеробів і кухарів пішло на те, щоб приготувати стільки харчу. Здавалося б, такий надмірний труд, таку кількість продовольства проміняно на два-три пакетики з ліками. Ну гаразд, трохи більше, але ж усе одно...

— А звідки в АМІК стільки зайвих ліків? — запитав Пітер.

— Це не зайві ліки, — відказала Ґрейнджер. — Нам надіслали додаткові припаси, саме для цього. Кожен корабель привозить нову партію ліків: частина для нас, частина — для них.

— Наче якась військова операція, — мовив Пітер.

— Та ні. Перевозити ліки не складно й не дорого. Вони малогабаритні й важать небагато. Якщо порівнювати з журналами, чи... гм... ізюмом... чи пепсі-колою. Чи, звичайно ж, із людьми.

Схоже, у багажник завантажили останню діжку. Пітер видивлявся в тоноване скло, шукаючи очима Обожнювача Ісуса Номер Один, але ніде його не бачив.

— Я зроблю все, що зможу, щоб виправдати витрати на своє перевезення, — сказав Пітер.

— Ніхто тобі не дорікає, — відповіла Ґрейнджер. — Ці... люди — оазяни, як ти їх називаєш — хотіли тебе й отримали. Тож усі щасливі, чи не так?

Але Ґрейнджер не виглядала щасливою. Вона заходилася налаштовувати дзеркало заднього огляду. Це їй вдалося не відразу, і рукав її блузки зіслизнув із зап’ястка аж до ліктя. Пітер помітив шрами на її передпліччі, рубці від ран, заподіяних самій собі,