Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- Так вона й тримається? - запитала Химерниця.

- Наскільки я знаю, ні. - похитала головою Жазель. - Там ще до кістки рука якось прикріплена. Сандрін наростила кістку, змінила їй форму, щоб рука добре… е… закріпилася? Може ще якісь премудрості робила. Мене не посвячували у такі нюанси.

- То це зробила Сандрін? - зовсім не здивувалася Дезіре. - Але як вона повернула чутливість? Адже я не могла ворушити обрубком руки. Взагалі ніяк. А тепер можу.

На підтвердження своїх слів Химерниця піднімала і опускала руку, дивлячись на той обрубок, що раніше безпорадно бовтався біля її правого плеча, а зараз піднімався і опускався.

- Ну… - сказала Жазель. - Тут не все так просто. Алхіміст зробив цю руку спеціально для тебе і…

- Алхіміст?

- Так, Поєднувач. Це він зробив руку. І щоб ти знала, вона – артефакт. Працює на фіолетовому кольорі. Отже, із цим не повинно виникнути проблем. Мабуть. - Жазель зробила задумливе обличчя. - Сандрін змогла приєднати руку, що зробив Поєднувач, до твого тіла. А Амайанта зробила так, щоб ти знову могла рухати тим своїм...

- Амайанта? Мені допомогла богиня? - Дезіре не переставала дивуватися.

- Угу. Ти їй із самого початку сподобалася. - кивнула Жазель.

- Я сподобалася богині? Їй може хтось подобається?

Гарне питання. Справді, гарне. Воно змусило Жазель задуматися. Потім дівчина знизала плечима і похитала головою.

- Мені потрібно стільки всього розповісти! Зараз, я тільки одягнуся.

Клерк згадала, що стоїть посеред барака в одній лише прозорій нічній сорочці. Кілька днів тому вона жахнулася б від однієї думки, що їй доведеться бути так одягненою в одній кімнаті з чоловіком. А зараз... Мабуть, було не до цих забобонів. Дівчина схопила свій одяг та почала натягувати на себе.

- А що з ним?

Жазель подивилася на Дезіре. Потім простежила за її поглядом.

- О, Максуд прийшов до тями! - радісно вигукнула дівчина, тільки зараз помітивши, що воїн уже не спить.

- Я б не поспішала з висновками. - похитала головою Дезіре.

Воїн лежав на спині, дивлячись у стелю. Очі розплющені, на обличчі дивна усмішка. Жазель стала на кінчики пальців, щоб заглянути на Амайанту. Богиня лежала із заплющеними очима поруч із воїном. Коли клерк одяглася, то підійшла ближче до них.

- Їй краще? - тихо спитала вона.

Максуд перевів погляд на богиню. Усього на крихітну секунду. Але Жазель багато чого встигла побачити у його погляді.

- Ходімо. - тихо сказала вона Дезіре. - Я все тобі розповім.

Химерниця поглянула на стіну, де зазвичай будівельники вішали свої плащі. Усі бараки однакові. Вона махнула дівчині, і вони пішли до залізок гарної форми, що стирчали зі стіни, на яких і висіли потрібні їм плащі.

- Сонечко там не видно? - запитала Дезіре.

- Так, уже кілька днів йдуть дощі.

- Кілька днів? - у Химерниці щелепи відвисла.

Адже вона пам'ятала сонячні дні. Так, осінній вітерець був присутній ще тоді, але дощу ще не було й близько. Якщо два дні ллє з неба, скільки тоді вона проспала? Дезіре хотіла запитати Жазелізе, але та вже йшла до виходу.

- Стій. - клерк різко зупинилася. - Чекай тут.

Жазель швидко побігла до свого ліжка. Влізла під нього, дістала свою сумку і недовго там порилася. Потім знову побігла до Дезіре.

- Ось. Тримай. Давай я одягну.

Химерниця пильно оглянула чорну шкіряну рукавичку. Так вочевидь вона буде привертати менше уваги. Не розгулювати ж їй по фортеці із залізною рукою. Практично вся рука зараз схована у рукаві плаща. А ось пальці та долоня тепер будуть у рукавичці. Відмінний варіант. Жазель допомогла надіти. Химерниця Зими продовжувала розглядати руку. Дивовижна точність. У рукавичці вона виглядала такою… живою та справжньою. Нізащо не відрізнити від людської руки.

- З якого матеріалу рукавичка? - запитала Дезіре. - Свербить все всередині.

- Що, правда? - округлила очі клерк.

- Ні, ти що, дурненька. - засміялася Химерниця. - Я нічого не відчуваю. Це метал. Як рука може свербіти? Ну?

Жазель закотила очі і цокнула язиком. Не забувши при цьому похитати головою з незадоволеним виглядом.

- Яка багата палітра почуттів. - захопилася Дезіре. - А мені доводиться сильно над собою працювати, щоб відтворити такий вираз хоча б приблизно.

- Відтворити?

- Так. Зробити. - пояснила Химерниця. - Зробити собі усмішку, якщо поряд відбувається щось гарне. Або похмуре обличчя, якщо ти поруч.

Дезіре знову зробила собі посмішку на обличчі і подивилася на Жазель. Та зовсім не поділяла її гарного настрою. А дарма. Перед Химерницею тепер відкривався весь світ. Заново. Адже більше не потрібно бути тягарем. Не треба постійно в когось щось просити. Не треба дбати про те, щоб про тебе було кому дбати. Хочеш їсти – їж. Хочеш пити – пий. Переодягнутися чи в туалет сходити — та будь ласка! Світ чудовий! Життя прекрасне!

Дівчата вийшли на вулицю і насамперед Жазель повела усміхнену Химерницю до стіни. На сірій вулиці сірої кам'яної мокрої фортеці стояла сіра погода. Сірі хмари, сіре світло. Навіть краплі дощу були сірого кольору. Але ніщо не могло зіпсувати настрій Дезіре. Дівчата швидко одягли каптури, щоб залишитися сухими.

- А що, тепер усі стіни так охороняють? Чи ми маємо поповнення? - спитала Дезіре, дивлячись на чемпіонів, що несли варту на стіні.

І під муром. А там, трохи далі, якесь збіговисько. Химерниця пошукала очима людей, і їй вдалося знайти лише кількох.

- І чому ми на п'ятому рубежі? - тільки зараз Дезіре зрозуміла, де вони знаходяться. - Ти чому не відповідаєш?

Химерниця сердилась, що Жазель навіть не намагалася хоч слово сказати. Клерк просто йшла сходами на стіну. Ліворуч і праворуч стояло по чемпіону. Приблизно на відстані п'яти кроків від місця, де вони вирішили піднятися.

- Ходімо, подруго, я тобі все розповім. - бурчала Химерниця. - А сама, як води в рота набрала.