Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

Дівчина поклала Амайанту до Максуда. Вирішила, що так буде правильніше. Ще раз оглянула її відкриті плечі та ключиці. Ран не було видно. І світло з богині вже давно не сочилося. Жазель накрила її ковдрою. Сама ж скинула з себе верхній одяг, зовсім не замислюючись, як це виглядає збоку і хто може її побачити. І полізла на другий ярус ліжка, на якому спала Химерниця Зими. Жазель глянула на Максуда. Він просто спав чи перебував непритомний? Сподівайся на краще, готуйся до гіршого.

Вона прокинулася вдень. У вікна било світло. Сонячне. Звичайне денне світло. По звуку стало зрозуміло, що за вікном йде злива. Вона заплющила очі і знову їх розплющила. Повільно вони звикали до світла. Волосся лягло на обличчя якось незручно, і вона рукою змахнула його з щоки. Озирнулась. Барак. Такий, як усі інші. Максуд лежав у ліжку. З відкритими очима та тупим поглядом. Дивився вгору. Усміхався. Угу, зрозуміло. Вона вперлася рукою, щоб підвестися і сісти на ліжку. Позіхнула і соковито потяглася із заплющеними очима. Позіхнула ще раз. Тряхнула головою, проганяючи залишки дрімоти. Тіло все нило і боліло так, наче вона пролежала на одному боці двадцять років поспіль. І світло било у вікно. І шум дощу доносився зовні. І волосся знову впало на обличчя. Дівчина змахнула його рукою.

І завмерла. Не дихала і не рухалася. Напевно, в цей момент і серце перестало битися у її грудях. Вона дуже обережно і дуже повільно повернула голову праворуч, опустивши очі вниз. Потім із пронизливим криком схопилася з ліжка, намагаючись втекти сама від себе.

Дезіре завмерла, не зводячи погляду з якогось лахміття, що було прив'язані до неї. Обрізані брудні ганчірки. А в самому низу з них стирчали якісь залізця. На верхньому ярусі ліжка щось заворушилося.

- Що? На нас напали? - схопилося стривожене обличчя незнайомої рудоволосої дівчини, що безумовно була Химерницею.

Химерниця Зими вигнула брови, запитливо дивлячись на незнайомку і намагаючись визначити її основний колір.

- Дезіре! - такий знайомий голос. - Подруго!

Дівчина з рудим волоссям в одну мить зістрибнула зі свого ліжка, налетіла на Дезіре і ухопила Химерницю Зими в такі міцні обійми, що кілька секунд їй навіть дихати не було чим. Потім рудоволоса відсторонилася і стала навпроти з дуже задоволеним обличчям та посмішкою до вух. А ще зі збудженими очима, що горіли від радості. Брови Дезіре поповзли ще вище.

- Жазелізе? - здивовано запитала Химерниця.

Клерк енергійно закивала головою, так само криво посміхаючись. Дезіре почала оглядати її волосся. Потім зробила собі дуже суворе обличчя. Кам'яне.

- Чого ти либишся? - запитала холодним тоном Химерниця Зими.

Жазель тут же зробила собі таке саме кам'яне обличчя. Декілька секунд Дезіре дивилася на нього, не в силах відірватися. Потім посмішка почала розпливатися на обличчі Химерниці Зими.

- А ти чого либишся? - таким же крижаним тоном відповіла їй рудоволоса дівчина, скопіювавши манеру говорити.

Дезіре перестала стримувати себе і посміхнулася, показуючи зуби.

- Я так розумію, що пляшку з фарбою ти мені не повернеш?

Жазель прикусила губу і опустила очі.

- Гаразд. Я твоє перо також не поверну. Довелося його подарувати одному скиглію, щоб не заважав мені спати.

- І допомогло? - підняла очі клерк.

- На п'ять хвилин.

Обидві дівчини посміхалися. Жазель прямо горіла вся всередині. Їй стільки всього хотілося розповісти своїй подрузі.

- А що це таке? - Дезіре показала одними очима на ті ганчірки, що були примотані до неї з правого боку, боячись подивитись на них зайвий раз.

- Ти не можеш рухати? - розчаровано спитала клерк.

- Що це? - повторила питання Химерниця з волоссям кольору інею.

- А на що схоже?

- На те, що якийсь божевільний не знав, де сховати свій скарб. Зібрав усі свої брязкальця в мішок і примотав до безневинної дівчини, поки вона спала.

Жазель швидко повернулася до ліжка, схопилася за дерев'яну чашку, що стояла на маленькому столі, і кинула її прямо в обличчя Дезіре. Та спритно зловила її однією рукою.

- Тепер ти знаєш, що це? - усміхнулася Жазель.

- Єдина Єдність! Зведений Звід!

Дезіре дивилася на… на… свою власну руку? Дівчина тримала чашку тими залізними брязкальцями, що стирчали з-під ганчір'я. Не відчувала, що чашка у руці, але розуміла і бачила, що вона її тримає. Химерниця Зими підняла чашку вище, вдивляючись у металеві чорні глянсові пальці, що її обхопили.

- А ця тканина ... - Химерниця запитально подивилася на Жазель.

- Без неї вона не рухатиметься. - сумно відповіла дівчина, опускаючи голову.

Химерниця Зими покрутила рукою, намагаючись краще розглянути “свою” кінцівку. Виглядала дівчина з фіолетовими очима трохи засмученою.

- Ти повірила? Я просто сховала руку, щоб менше запитань було.

- Ах, ти брехуха! Я тепер можу і надавати тобі. - пригрозила Дезіре, ховаючи усмішку і напускаючи на себе кам'яне обличчя.

- Ти смієш мені погрожувати? - відповіла Жазель, повністю перетворившись на Химерницю.

Дезіре засміялася.

- Давай вже знімемо якнайшвидше. Подивишся. - усміхнулася Жазель.

Дівчина почала розмотувати ганчірки на руці Химерниці. Дезіре з трепетом і хвилюванням очікувала побачити картину, що з’явиться перед нею за кілька секунд. Наскільки вона буде потворною? Як її доведеться ховати надалі? Чи зможе вона до неї звикнути? Химерниця Зими хотіла відвести очі, але знову і знову змушувала себе дивитися. Серце голосно стукало в грудях.

Клерк розмотала всі ганчірки і прибрала їх. Дезіре відкрила рота. Вона підняла руку на рівень очей, розглядаючи її в найменших подробицях.

Яка краса! Трохи товща, ніж потрібно, звісно. Але формою була майже як справжня. Лікоть. Зап'ястя. Долонька, пальці. Все виглядає так, ніби це справді жива рука. Тільки із чорного металу. Напевно, ще й на сонці блищатиме. Дезіре стиснула руку в кулак. Вийшло дуже різко і з якимось металевим клацанням. Жазель від несподіванки аж підстрибнула. Дезіре розтиснула руку, повільно, як і годиться. Тільки мізинець трохи смикався. Або тремтів. І не до кінця вирівнявся. Химерниця знову стиснула руку в кулак. На цей раз вона спробувала зробити це максимально повільно. І знову рука закрилася дуже швидко, видавши характерний металевий звук. Мізинець трохи не до кінця зайняв своє місце у кулаці. Химерниця покрутила рукою в ліктьовому суглобі. Ліворуч, праворуч. Повільно, швидко. Згинала та розгинала руку в лікті. Жодних сторонніх звуків. Все тихо. Рухливість, як їй здалося, навіть краща, ніж у справжньої руки. Попередньої. Вигинати руку вона могла сильніше. Або так здавалося. Потім Дезіре провела очима ще вище, поки не дійшла до того місця, де рука починалася. Металевий наплив по колу, що дуже щільно прилягав до шкіри. Таке кільце із чорного металу шириною в три сантиметри зачаровувало. Воно хоч і не сильно виділялося, але було помітним.