Андрій Анатолійович Кокотюха - Темні таємниці

тут ніби вирахував, однак на багатьох речах не знаєшся. Пояснюю на пальцях, популярно, чому не вийде виставити нас усіх у злочинному світлі. Зуби зітреш до ясен.

– І?

– Хочеш – приймай як пропозицію працювати з нами.

Уже відкритим текстом тобі кажу.

– Вербуєш?

– У тебе варіантів нема, кульгавий. Або з нами, або автомобільна катастрофа й скромні похорони.

– Були б вільні руки – почухав би потилицю замислено. – Ну-ну, – Гнатюк посміхнувся кутиком рота. – До речі, я тебе так і не зрозумів до кінця. Про таксиста. Ніби я там десь облажався. Просвіти на майбутнє.

– Спершу скажи, як про нього дізналися.

– Ой, Чотарю, я тебе прошу! Мені платять за пильність. Штефко Попеляк – мої очі й вуха тут. Щойно перший покусаний труп на проклятій дорозі знайшли, він маякнув. Нам, сам розумієш, додаткова увага не потрібна. Ще й Ярмолюк, сам того не знаючи, підігравав, бо йому так само не в жилу, якщо Шацьк опиниться в кримінальній хроніці. Вирахувати таксиста Пашу виявилося не так уже й складно. Не чіпали поки, хай собі. Тим більше, в історії з отим пацаном, другом Яночки, він дуже навіть придався. Знаєш, як вийшло? – Гнатюк почав заводитися. – Ти вгадав. Хлопчина пхнув носа, куди не треба. Він усе одно заважав, нам же дівчина-донор потрібна, а хлоп ще й пив-курив, не годиться. Але ж він побачив, як мої бійці прибирали за собою. Дременув із переляку, навіть подругу свою не попередив. Він її кинув, Чотарю, справді залишив на моєму хуторі. Бери голими руками. Добре, я вчасно перехопив. Хоча… Далеко б усе одно не забіг. Чужі тут не ходять.

– Потім через свою людину, Попеляка, почав зливати нам таксиста.

– Штефкове завдання – плутати сліди. Так випадково лягло, що ти саме на нього в Шацьку вийшов. Далі вже працювали за моїм планом.

– І щойно ти побачив, як Ольга постукалася в групу Харона, форсував події. Ви ж запанікували, хіба ні? Сам ось потроху щойно похвалився: тут буде дуже важлива персона. А напередодні таке… Тому нацькували небезпечну жінку на таксиста, знаючи – він із головою не дружить, пружинка якась клацне, поведеться. Потім, так собі думаю, планували злити й таксиста, аби всі трупи повісити на нього. Мої колишні колеги зробили б так із радістю. Хто слухатиме психа, коли він каже: це не я. Так?

– Кажу ж – давай до нас. Ніби сам плани розробляв.

– Нічого нового під сонцем. Ви не врахували одного, Хароне. Жінка виявилася не аж такою слабкою. У якому стані зараз таксист, поняття не маю. Тільки Ольга не дала себе вбити. І я дещо про тебе дізнався. За інших обставин, повторюся, діяв би не так. Усе продумав би, обмізкував. Але Ольга почула – її донька тут і помчала її рятувати. Чим порушила мої плани, та хай. Важливіше – порушила ваші.

– Ніхто нічого не порушив. У нас, Чотарю, усе за планом. Її доця – та трошки відтермінувала, змусила перенести операцію на добу. Та нічого, уже скоро почнемо. Навіть уявити собі не можеш, які перспективи матимемо відтепер.

– На які органи продасте Яну?

– Грубо.

– Зате правда.

Макар знову порухав плечима.

– Бачу, ти не маєш настрою домовлятися. Коли так, то сам думай-гадай.

Він цього разу не переступив через Вадима, обійшов лежачого.

– Ну, бувай.

– Стоп.

Гнатюк здивовано повернувся.

– Ти чого?

– Ольга…

– До чого тут твоя подружка? Після всього вона або головою поїде, або сама собі щось зробить. Із нею точно ні про що не добалакатися. Забудь про обох. Про себе дбай.

– Я про себе, – Чотар прокашлявся, у горлі мов пройшлися наждаком. – Ти б хазяйство показав. Раптом сподобається і погоджуся.

– Навіть та-ак, – протягнув Макар.

– Мушу ж знати, із чим матиму справу. Хвалися. Чи боїшся?

– Тебе? Кульгавого? – Гнатюк реготнув. – Дивись, якщо просто вирішив кістки розім’яти, голову мені морочиш…

Наблизившись, він присів. Підштовхнув Вадима, перевертаючи його на бік спиною до себе. Відімкнув кайданки, випростався.

– Вставай. Прогуляємося, час поки терпить. Екскурсію проведу.

Чотар сів, потер зап’ястки.

– Ковіньку мою знайди. Чи за тебе буду триматися.

– Що там її шукати.

Палиця справді валялася тут же, біля стіни. Зі свого місця бранець її не бачив. Підхопивши, Макар простягнув її.

– Тримай своє добро.

Чотар стиснув ковіньку, перехопивши посередині.

Ноги Гнатюка просто перед ним.

Трохи відхилившись назад, аби зручніше, уперся лівою рукою в підлогу.

Вигнуте руків’я міцної ковіньки зачепило ворога під ліве коліно.

Вадим смикнув щосили – іншого шансу просто не буде.

5

Кімната гойднулася, мов від підземного удару.

Ольга не встояла, незграбно повалилася на ліжко, лиш дивом не впавши повз нього на підлогу. Таміла Радзівіл дивилася на неї крізь великі скельця окулярів байдуже. Так не дивляться на живу істоту.

– Ні.

– Так. Донора серця знайти найважче. Дівчина має вроджену патологію, ситуація критична. Батько має гроші, але не може купити за них нове серце своїй дитині легально, як практикують інші країни. За всіма параметрами ваша Яна – ідеальний донор.

– Ні, – повторила Ольга, голос уже тверднув. – Не ідеальний.

– Не морочте голову. Алергію вилікували, висип нашого клієнта не налякає.

– До біса алергію.

– Що?

– Що почули.

Кімната вже не хиталася. Ольга знову стала на рівні.

– Скасовуйте операцію. Як не хочете потім мати проблем – скасовуйте все.

– Невдала спроба, шановна.

– Та ви можете чути когось, крім себе? Мій чоловік, батько Яни, мав патологію! Я розлучилася з ним не через це, але коли жили разом – попотягала його по лікарях! Чи від батька до дитини нічого не передається?! Ви медик, повинні знати такі речі!

Тепер на обличчя Таміли набігла тінь.

– Ви про що зараз?

– Серце в нього… Щось таке з клапанами… Якщо дасте час, згадаю точно. Просто зараз трошки не в тому стані. Та візьму себе в руки, і…

– Ваша Яна здорова. Наша діагностика не помиляється. – Подібні хвороби не проявляються до певного часу! – Ольга тупнула ногою. – Зараз ви пересадите пацієнтці серце. А за рік чи два в неї знову можуть початися проблеми! І винною буде вже не природа! Відразу подумають на донора, заразом – на того, хто цього донора знайшов! Якщо людина, на яку ви так чекаєте, справді має такий вплив, від вашого «Затишку» фундаменту не лишиться! Зупиніть усе, негайно зупиніть!

Таміла знову зняла окуляри.

Замислено покрутила за дужку.

Потім упевнено повернула на ніс.

– Щось мені підказує – ви брешете. Навіть якщо