Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

всієї цієї поганої музики. Дівчинка Анна, хай би як це прозвучало зараз — доказ.

— Скажи ще — речовий.

— Бач, справді звучить кострубато. Проте інакше, ніж за аналізом ДНК, батька не виявити.

— Може, кандидати в тебе є?

— Хтось із Вериг. Старший чи молодший.

Кобзар сам здивувався спокою, з яким сказав це.

Пасічник отетерів і не приховував.

— Ти нормальний?

— Не бачу інших варіантів. У Нагорного не може бути інших хазяїв. Свистун міг спокуситися лиш таким ласим шматком. Нарешті, якщо підтвердиться, що Андрій Верига — той самий, хто вбивав та нівечив дівчат, це доведе: Нагорний знав про це й наслідував його почерк.

— Для чого? Отак тупо злив хазяїна?

— Я й кажу — до перемоги далеко, — Олег роздушив недопалок носаком. — Ще треба розібратися, чому в заміс потрапив я. Але тепер це питання десяте, як не двадцяте. Знайду того, чий мозок усім заправляє — все з’ясується.

— Чим можу помогти? Для чогось же ти мене висвистів.

— Ну, хто ще вислухає, з ким радитись?

— І все?

— Шукаю щось на Веригу. Обох Вериг. Офіційно вони закриються, обкладуться адвокатами. Та й пред’явити нікому з них ще нічого не можна. Неофіційно, з твоїми можливостями...

Пасічник ляснув його по коліну.

— Іншим разом послав би тебе далеко, Лилику. Тепер треба довести все хоч до якогось кінця. Аби я ще не вліз у все... Не обіцяю, та спробую. Ти б дівчинку ще пошукав.

— Неодмінно. Без дитини ніяк.

Вони дружно підвелися.

— Кудись підкинути?

— Та дякую, якось далі сам, — і згадав, трохи засоромившись власної неуважності: — Ігоре, як Алла?

На обличчі Пасічника відбилися похмурість і сум.

— Гірше.

— Ніж було?

— Набагато. Наче покращення пішло. І тут упала, як стояла, два дні тому. Не знаю... — він закусив губу. — Давай, Кобзарю, не колупай хоч ти.

Коротко потиснув руку.

Пішов через сквер, не озираючись.

7

Вийшла вдягнена, з сумкою на плечі.

Зиркнула на потовчений бік своєї машини, зітхнула, проте без нотки жалю.

— Виглядає підозріло, але їздить.

— Моя ще на поліцейському майданчику, під арештом. Тобі краще.

— Повернуть.

— Ага, тільки коли. З твоєю все буде гаразд. Ось розгребемо — домовлюся з одним знайомим. У нього на СТО чи боги трудяться, чи напівбоги. Зроблять з твоєї тачки лялю, як була.

— Та не ляля. Сім років машині, стара.

— Не прибідняйся. Нормально бігає. Кудись поїдемо?

— Ми? — Вірині брови стрибнули догори.

— Якщо в тебе інші плани...

— Нема жодних, — зітхнула. — Я, вважай, ніч не спала. Перед тим теж не дуже. На сьогодні все, навіть якщо справи намалюються. Сил нема, коефіцієнт корисної дії не нульовий, а мінусовий. Вимкну телефон, гори все синім полум’ям.

— Я спав. У камері. Але стан і настрій подібні. Треба дещо переварити.

— Якісь пропозиції?

Олегові здалося — говорять ні про що, ходять колами.

— Проведу тебе.

— Аби я знала, куди.

— Додому. Чи...

— Туди не хочу, — мотнула головою. — Принаймні зараз. Не зможу, все потрощене. Навіть групу поки не пускаю, все одно нічого там не чіпала. Оглянуть уже завтра. Зафіксують усе, знайдуть якісь сліди. Тоді вже повернуся, спробую знову там жити.

— Спатимеш у машині?

— Не знаю. Правда, Лилику. Є пара подруг, та не буду смикати. Це ж патякати з ними, голова заболить. Не придумала.

— Так гайда до мене.

Вирвалося раніше, ніж Кобзар подумав, чи варто так казати.

— Куди?

— На Святошин. Ти ж була там.

— Як ти це уявляєш? — Віра не здивувалася, просто намагалася проговорити ситуацію для себе.

— Барліг такий собі, але ж маємо досвід спати під одним дахом. Десь на балконі розкладачка є. Ляжу на кухні, помістимося...

— То технічні питання. В тебе ж там людину вбили, — Олег не встиг відповісти, вона повела далі. — З іншого боку, в мене навіть світла нема. По квартирі топталися брудними лапами. Вломилися й розгромили все. Затишок рівноцінний. Навіть цікаво.

— Цікаво?

— Лилику, ми їдемо чи ні? Сам запросив дівчину, тепер задню вмикаєш.

— Я поведу, — кивнув на машину.

— Водив уже один. Збитки самі.

Але не заперечувала, коли відчинив дверцята й сів за кермо.

8

Найперше відчинив балконні двері.

Березнева свіжість швидко заповнила помешкання. Віра лишилася в дверях, не наважуючись проходити далі. Скрізь панував бардак, до якого відносно недавній поліцейський огляд не додав нічого особливого. Вона не знала навіть, куди присісти, й ступила на кухню, де побачила вільний ослінчик. Кобзар відразу згріб з дивану все, що на нього навалили, і вперше хай не в житті, але за багато років заходився прибирати.

Не впізнавав сам себе. Наводив лад впевнено, рухався чітко і продумано, наче наводив порядок щодня й знав, що де має лежати. Крутився, літав маленькою квартирою, спершу не скидаючи куртки, потім — жбурнувши на підлогу в куток. Та відразу ж підхопив, із невластивою собі акуратністю почепив на цвях у передпокої. Побачивши, що гостя в пальті, галантно прийняв у неї верхній одяг. І не заперечував, коли Віра, засукавши рукави джемпера, заходилася мити посуд, розставляючи його на свій розсуд.

Ніколи раніше не дозволяв цього жінкам.

— Отепер ласкаво просимо, — зробив гостинний жест, закінчивши поратися.

Вона зайшла в кімнату, вже там скинула чобітки, всілася на край дивану, витягнула ноги, поворушила пальцями.

— Знаєш, тут у тебе можна жити.

— Щонайменше переночувати.

— Тільки в холодильнику миша повісилася.

Кобзар ляснув себе долонею по лобі.

— Отак запрошувати дівчину в гості!

Віра кинула на нього якийсь дивний погляд. Олег раптом зрозумів двозначність ситуації: востаннє запрошував сюди дівчину лише тиждень тому. Всі присутні знають, навіть бачили, чим усе скінчилося.

— Справді, що би ти з’їла? Чесно — теж у животі бурчить. Може, піцу?

— Піца, Лилику, нас уже знайомила. Сосиски з макаронами трохи важко на шлунок. Може, давай щось із китайської кухні. Їси?

— Тут є поруч. Недавно відкрилися, — він видихнув полегшено, небезпечний кут удалось оминути. — Тільки телефону їхнього не знаю, щоб замовити.

— Інтернет для цього придумали.

— А ноут — у арештованій машині.

— Мій, до речі, ще не повернули, — Віра витягнула з сумочки смартфон. — Кажи