Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

— Назва вулиці вилетіла з голови. Не повіриш — знаю район напам’ять, а після всього цього наче вимило. Краще піду прогуляюся, відразу й принесу.

— Прогуляйся, — прозвучало, як милостивий дозвіл. — Я поки ловитиму свої хвилини слави, — постукала нігтем по дисплею телефона. — Наші з тобою подвиги від самого ранку в стрічках новин. Почитаю поки, чи написали ще щось, чого ми не знаємо. Там уже придумали міжнародний картель під орудою «Яструба».

— Не здивуюся, якщо це правда.

Кобзар накинув куртку, вийшов.

Думав — швидше впорається. Але пошуки потрібного закладу, вибір меню, замовлення та очікування забрали годину. Його чи не вперше за тривалий час тягнуло додому, тож назад спершу широко крокував, потім — побіг підтюпцем. Склав цілу промову, готуючись презентувати гості обід.

Завмер на порозі кімнати, побачивши вираз Віриного обличчя.

Так виглядають люди, котрі тільки-но втратили когось із рідних.

Телефон міцно, судомно стискала в опущеній правиці.

— Що?

— Саша.

— Який Саша?

— Його звали Сашею. Ігнатов Олександр, ми вчилися разом. Він дружив із моїм чоловіком.

— У Донецьку?

— Там, у їхній «ДНР», є своє МГБ, служба безпеки...

— Знаю. Ну?

Віра повернула до Олега телефон екраном уперед.

— Написали у новинах. У Донецьку сьогодні зранку затримали українського шпигуна. Працював на нашу Службу безпеки. Ігнатов Саша.

— Нічого не розумію...

Її очі стали вологими.

— Кобзарю, він не український шпигун. Саша лишився в Донецьку і служив там, у їхній поліції. Вважай, російській. Це мій контакт, приватний, особистий. Він допоміг мені з інформацією про дівчат. Аби не Саша...

Олег обережно поставив пакет з їжею на підлогу.

— Стоп-стоп. Той сепар, який...

Віра не підвелася — розпрямилася пружиною.

— Не смій! — тупнула ногою. — Закрий рота! Не знаєш нічого, не розумієш, хоч воював! На себе в дзеркало глянь! Для чого на фронт пішов? Через переконання — чи гріхи замолювати? Я все про тебе знаю, Кобзарю, все! Такий уже свідомий, такий патріот! Всі в нього сепаратисти! Та якби не Саша, ти б зараз отут не стояв! Його інформація тебе вела! Він не шпигун, але його вирахували! Контакти з Києвом, розумієш! Це смертний вирок!

— Віро, я...

— Ти, Кобзарю, мовчи! — знову тупнула. — Він робив це для мене! Зараз його рвуть на шматки десь у підвалі! Вимагають признатися, що працював на Київ! А він лише робив, що я просила! І навіть попередив — більше не робитиме нічого! Я підставила його, я, я, я!

— Скажи ще — через мене.

Вирвалося.

Пошкодував тут же.

Але Віра вже кинулася на нього, по ходу замахнулася, відважила лункого, пекучого ляпаса.

Вдруге бити себе не дозволив — перехопив руку, стиснув кисть. Потім заблокував другу, стиснув міцно. Вона копнула його носаком, влучила в кісточку. Зціпивши зуби, Олег сіпнув Віру до себе, притиснув. Її тіло звивалося, отримав ще два копняки, але ці вже вийшли незграбними. Не знаючи, як зупинити істерику, повернув, штовхнув до стіни, притулив спиною.

Віра тяжко дихала.

В очах зблискували сльози.

Не чекав від себе — але випив їх, торкнувшись губами кожного ока по черзі.

Вже не зупинявся. Губи знайшли губи.

Вкусила за язик.

Присмак крові в роті.

Сплюнув набік, надавив сильніше, хоч далі, здавалося, вже нікуди.

Тепер не кусалася — відповіла.

Кобзар не втратив голову. Саме тому випередив спробу вдарити коліном себе в пах. Заблокував будь-які Вірині рухи. Тримав її в лещатах, цілував спрагло, наче збирався з’їсти жінку тут і зараз. Вона вже не пручалася, відповідала, і Олег відчув — більше жодних атак, вона теж втомилася від усього, що впало зненацька, їй хочеться захисту, хочеться сили й навіть забуття, хай навіть на короткий час.

Їхні бажання раптом збіглися.

Роздягаючи одне одного, заплуталися в одязі.

Засміялися, не змовляючись.

Далі вже діяли неквапом, як належить дорослим людям.

9

Лежали без простирадла.

Коли почали — про нього не думали. Потім не бачили в ньому потреби. А глибоко по обіді, остаточно втративши сили, Віра муркнула на вухо:

— Можемо постелитися, як люди.

— У мене нема запасного. Мені дуже соромно.

— Холостякам з барлогів ніколи не соромно. Я подарую тобі два комплекти.

— Треба розуміти, будеш навідуватися до самітника?

— Навіть самітники мають навчитися спати по-людські. Це частина культури.

Вони досі не поїли. Китайська локшина холонула в кутку. Про неї ніхто не згадував. Як і про інші справи, котрі звели їх разом. Віра порушила негласне табу, почала без переходу:

— Ти правда думаєш, хтось із Вериг може бути батьком дівчинки?

— Без варіантів, — Олег легко повернувся в реальність, посунувся трохи вгору, дав змогу підкласти подушку собі під спину. — Нагорний служить обом. Коли сюди їхали, сама сказала, та й малий не заперечує. Нехай все почалося з «Ольвії». Проте ніщо не заважало йому возити дівчат комусь із Вериг до того. Мені навіть здається, що це твій приятель, митець-фотохудожник.

Віра легенько стукнула його по губах.

— За приятеля. Ще раз так скажеш — укушу.

— Аргументи на користь такої версії, — Кобзар не зважав, умостився зручніше. — Убивав модельок не Нагорний, доведено. Може виникнути якась третя особа, та ми з тобою в те не віримо. Значить, Андрій Верига. Дівчата не чекали нападу, факт. Але цілком могли дозволити вкласти себе в ліжко. Мотивація залізна: перспектива стати постійною коханкою відомого фотографа, хай навіть однією з багатьох. Бонус — робота й розвиток. Є всі шанси розвиватися, відкривати нові можливості. Реклама, глянцеві обкладинки, гонорари, контракти в Європі чи Америці. Логічно?

— Хочу заперечити. Але не буду. Все справді так.

— Поїхали далі, — не втримався, попестив пальцями її сосок. — Верига-молодший міг користуватися дівчатами й раніше. Не скажу, що кожен раз убивав. З цим ще треба розібратися. З Мері цілком могла статися подібна історія. Хіба йому в певний момент набридли презервативи, а дівчина не змогла заперечити. Матір-природа бере своє, вона вагітніє. Питання — чому їй не дозволили зробити аборт? Якщо проїхати й піти далі, готовий припустити: утримував Марію Запорожець і її дитину Андрій Верига за батькові гроші. Наступне питання: для чого?

— Теж проїхали.

— Згоден. Так виходимо на фінішну пряму. Мері або не знає, який бізнес прикриває фонд «Ольвія», або її все дістає після історії з Еліс. Забирає дитину, тікає, міняє паролі та явки.