Тесс Геррітсен - Двійник

другий слайд. З’явився новий набір крапок, тепер червоних.

— І знову вони розкидані країною. Але завважте, є ще одне скупчення. — Він обвів колом групу з трьох червоних крапок. — Сан-Хозе, Сакраменто і Юджин, Орегон.

— Це вже цікаво, — тихо сказала О’Доннел.

— Зачекайте до наступного півріччя.

З третім слайдом з’явилася третя група крапок, зелених. Тепер схему неможливо було не впізнати. Схему, на яку О’Доннел дивилася, не вірячи очам.

— Боже мій, — мовила вона. — Скупчення рухається.

Ріццолі кивнула, похмуро дивлячись на екран.

— З Орегону воно пересунулося на північний схід. За наступні півроку дві вагітні жінки зникли в штаті Вашингтон, тоді третя — штатом далі, в Монтані. — Вона розвернулася, подивилася на О’Доннел. — І це не кінець.

Психіатр подалася вперед, вираз обличчя насторожений, мов у кішки, яка збирається стрибнути.

— Куди далі пересувається скупчення?

Ріццолі подивилася на мапу.

— За літо й осінь воно рушило до Іллінойсу та Мічігану, Нью-Йорку та Массачусетсу. Тоді різко пішло на південь.

— У якому місяці?

Ріццолі глянула на Фроста, той перебрав роздруківки.

— Наступний випадок був у штаті Вірджинія чотирнадцятого грудня, — сказав він.

— Воно йде за погодою, — мовила О’Доннел.

— Що? — подивилася на неї детектив.

— Погода. Бачите, як влітку воно було на півночі Середнього Заходу? До осені — вже в Новій Англії, а тоді, у грудні, раптом іде на південь. Саме коли стає холодно.

Ріццолі спохмурніла, дивлячись на мапу. «Господи, — подумала вона. — Ця жінка має рацію. Чому ми цього не помітили?»

— Що було далі? — спитала О’Доннел.

— Скупчення робить повне коло, — відповів Фрост. — Рухається через південь, від Флориди до Техасу. Зрештою знову повертається до Аризони.

Психіатр підвелася, перейшла до екрана. Постояла там, вивчаючи мапу.

— Що з часом? Скільки їм знадобилося, щоб зробити повне коло?

— Цього разу вони обійшли країну за три з половиною роки, — сказала Ріццолі.

— Не квапились.

— Так. Але подивіться, скупчення ніколи не лишається надовго в одному штаті, ніколи не бере забагато жертв в одній зоні. Воно рухається, щоб влада не помітила схеми, не зрозуміла, що це відбувається роками.

— Що? — О’Доннел розвернулася до неї. — Цикл повторюється?

Ріццолі кивнула.

— Він починається знову, тим самим маршрутом. Як старі кочові племена йшли слідом за стадами буйволів.

— І ніхто не помітив закономірності?

— Бо мисливці ніколи не зупинялися. Різні штати, різна юрисдикція. Кілька місяців в одному регіоні — і все, їх нема. Рушили до наступних мисливських угідь. Туди, куди поверталися знову й знову.

— На знайому територію.

— Те, куди ми йдемо, залежить від того, що ми знаємо, а те, що ми знаємо, залежить від того, куди йдемо, — процитувала Ріццолі один із принципів створення географічного портрету злочинця.

— Тіла знаходили?

— Не з цих справ. Вони лишаються відкритими.

— То мають бути похоронні сховки. Місця, де вони переховували жертв, а тоді позбувалися тіл.

— Ми припускаємо, що то були важкодоступні місця. Сільська місцевість, водойми. Бо ж нікого з цих жінок не знайшли.

— Однак знайшли Ніккі й Терезу Веллс, — завважила О’Доннел. — Ці тіла не поховали, а спалили.

— Сестер знайшли двадцять п’ятого листопада. Ми перевірили інформацію про погоду — того тижня стався неочікуваний снігопад, за день випало вісімнадцять дюймів снігу. Массачусетс був заскочений зненацька, чимало доріг перекрили. Може, вони не мали змоги дістатися до свого звичного сховку.

— І тому спалили тіла?

— Як ви й припустили, зникнення мігрували разом із погодою, — сказала Ріццолі. — Коли стало холодно, вони поїхали на південь. Але того листопада на Нову Англію чекала несподіванка. Ніхто не думав, що так рано піде сніг. — Вона розвернулася до О’Доннел. — Ось він, ваш Звір. Ось його сліди на мапі. Гадаю, Амальтея весь час була з ним.

— Чого ви від мене хочете — психологічного профілю? Пояснення того, чому вони вбивали?

— Ми знаємо чому. Не заради задоволення чи збудження, це не звичайні серійні вбивці.

— Тоді який у них мотив?

— Цілком буденний, докторе О’Доннел. Насправді мисливиці на чудовиськ він може здатися нудним.

— Я аж ніяк не вважаю вбивства нудними. То чому, на вашу думку, вони вбивали?

— Ви знали, що немає жодних записів про працевлаштування ані Амальтеї, ані Елайджі? Ми не можемо знайти доказів того, що хоч один із них мав роботу, сплачував соціальні внески або платив податки. У них не було ані кредитних карток, ані банківських рахунків. Десятиліттями вони лишалися невидимими, жили на краю суспільства. То що вони їли? Чим платили за харчі, бензин та житло?

— Можу припустити, що готівкою.

— Але звідки бралася та готівка? — Ріццолі розвернулася до мапи. — Так вони заробляли на життя.

— Я не розумію.

— Хтось ловить рибу, хтось збирає яблука. Амальтея зі спільником теж були збирачами. — Детектив подивилася на О’Доннел. — Сорок років тому Амальтея продала двох новонароджених доньок названим батькам. Їй заплатили за них сорок тисяч доларів. Сумніваюся, що вона їх народила.

О’Доннел спохмурніла.

— Йдеться про доктора Айлс та її сестру?

— Так.

Ріццолі відчула задоволення, побачивши ошелешене обличчя доктора О’Доннел. «Ця жінка навіть не уявляє, з чим має справу», — подумала вона. Психіатр, котра так часто спілкувалася з чудовиськами, була здивована.

— Я оглядала Амальтею, — сказала вона. — Ми з іншими психіатрами дійшли згоди…

— Щодо її психопатії?

— Так, — різко видихнула жінка. — Те, що ви мені показуєте… це зовсім інша істота.

— Не божевільна.

— Не знаю. Я не знаю, що вона таке.

— Вони з кузеном убивали заради грошей. Заради готівки. Як на мене, це схоже на здоровий ґлузд.

— Ймовірно…

— Ви знаходите спільну мову з убивцями, докторе О’Доннел. Говорите з ними, проводите години поряд із такими людьми, як Воррен Гойт. — Ріццолі помовчала. — Ви їх розумієте.

— Намагаюся.

— То що за вбивця Амальтея? Вона чудовисько? Чи просто ділова жінка?

— Вона моя пацієнтка. Це все, що я можу сказати.

— Але зараз ви сумніваєтеся в діагнозі, правда ж? — Ріццолі вказала на екран. — Це — цілком логічна поведінка. Кочові мисливці, що їздять за здобиччю. Ви досі вважаєте її божевільною?

— Повторюю, вона — моя пацієнтка. Я маю захищати