Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

На третій день їхнього знайомства Гопко зрозумів, що Тоня йому подобається, а вже на п’ятий він захотів її молодого, жіночого тіла. Йому було соромно за такі свої бажання, але він залишався безсилим перед її вродою, її усмішкою, глибокими водами її неповторних очей. Він тонув у тих водах і добре це усвідомлював.

Вона почала йому снитися. Вночі він бачив не темінь і пустоту, а обличчя жінки, що мерехтіло його коханням за маскою невідомості її почуттів. Він думав, що збожеволіє, втратив апетит, інтерес до життя, який тільки-но почав повертатися до нього. І тоді вона прийшла до нього сама.

Тоня провела рукою по його обличчю, шиї, опустила свої долоні на його широкі, чоловічі груди, торкнулася животу і вела ними далі до низу. Вони злилися у палкому цілунку і все поплило перед Гопком, перевернувся світ і він став щасливим.

Відтоді він чекав тільки ночі. Чекав її, клятої, навіть більше, аніж перемоги, бо кожної ночі приходила вона – тендітна й жадана Тоня, яка увійшла в його життя, аби зникнути з нього за два тижні після першої зустрічі. Гопко знав, що все минає, та йому кортіло вірити, що Тоня – це назавжди. Проте нема нічого вічного. Ані людей, ні кохання, ні тим паче сексу.

Чому вона зникла? Відповідь дуже проста: з’явились інші, такі ж, як і він, котрі потребували її турботи, цілунків, пестощів та молодого тіла. Антоніна продовжувала свій шлях, спокутувала провину батьків, а він продовжував страждати й задаватися безліччю питань, аж поки не дізнався про неї правду.

– Вона спала з усіма нами, – сказав Гопко Мирону, посміхнувся гірким своїм сумом і закурив.

Він розповів про неї усе своєму новому приятелю, бо вже давно хотів це зробити, але ніяк не траплялося слушної нагоди.

– Ти хотів би її побачити знову? – запитав його Мирон.

Гопко здригнувся й розгубився. Слова відповіді застрягли у горлі, і він не зміг вичавити з себе ані слова, що й стало сигналом для Мирона, який вже планував деталі операції далі.

«Вона нам допоможе підштовхнути тебе», – сказав полковник самому собі, а в голос заспокоїв Гопка:

– Не хвилюйся, Федоровичу! Все буде гаразд. Знайду я її, і вона прийде до тебе, аби вже залишитися назавжди. А поки що будемо жити!

– Тож наче і так живемо?

– Не існувати, а жити! – впевнено сказав Мирон, і вони рушили далі, скорочуючи дистанцію, що майоріла перед Гопком у його зустрічі з Богом.

* * *

– Або ти йдеш зі мною, або я відправляю тебе до Москви. Там уже зачекалася на тебе рідня. – Мирон стояв перед Антониною, а вона сиділа на лавці військового госпіталю, вилупивши на нього свої красиві очі.

– Ви не маєте права! – заявила вона йому.

– Я? – здивовано спитався Мирон. – Повір мені, голубко, в цій країні я маю право робити багато дивних і часом не зрозумілих іншим речей. Так що питання твоєї подальшої долі залежить виключно від твого розуму.

– Це котрий той ваш Гопко? Без руки такий чорнявий? – спитала вона.

– Тобі не соромно?

– Знали б ви, скільки в мене їх було.

– Професійний підхід. Молодець. А холери якоїсь не боїшся підчепити?

– Я постійно перевіряюся.

– Звісно. Як я сам не здогадався.

– Вам не зрозуміти.

– Куди ж нам, свиням?

– Мені не подобається ваша манера вести бесіду.

– Це не має жодного значення. Важливо тільки те, аби завтра вранці ти була готова махнути рукою госпіталю та усім хлопчакам.

– А якщо ні?

– Я вже сказав.

– Я втечу.

– Куди?

– Від вас.

– Не вийде.

– Ви в цьому впевнені?

– В житті ще не був таким впевненим, як зараз.

– Ви цербер системи, пане Лиходію.

– Який вже є.

Вона закрила обличчя руками, і Мирон почув, як Тоня починає плакати. Він мовчав і відійшов трішки від неї, аби не заважати жіночим сльозам. Він знав, що жінка спершу має виплакатись, а вже потім сказати «Так». Він стояв і чекав на її «Так», яке має прийти з усвідомленням безальтернативності її подальшого шляху, бо вона ніколи не погодиться на варіант «Москва», адже всім серцем ненавидить і те місто, і ту країну, і всю свою сім’ю.

– У вас є його фото? – врешті-решт спитала вона Мирона.

Полковник дістав телефон і показав їй Гопка. Антоніна згадала його.

– Я пам’ятаю цього чоловіка. Не дуже добре, але пам’ятаю.

– Віднині він має стати для тебе єдиним.

– Йдіть до біса! – вона зірвалася на крик, але вчасно зупинилися.

На них починали звертати увагу.

Мирон сів біля неї на лавку.

– Запам’ятай одну річ: ніколи не кричи на мене. Твої емоції нічого не змінять. Усе просто – є чоловік, закоханий в тебе до нестями і є ти, яка кинула під ноги своє життя.

– Не смійте говорити про моє життя! Ви нічого про нього не знаєте.

– Чому ж не знаю? – посміхнувся Мирон. – Багато чого цікавого можу розповісти. З кого почати? З батька? З матері? З батькового брата, що причаївся у себе в Кончі Заспі і сидить там, наче щур? Але усе те дурниці! Починати потрібно із твого старшого брата, його вагітної дружини та їхнього трирічного сина. До речі, де вони зараз? В Еміратах чи ще в Італії? А, ні, геть забув! З голови якось вилетіло. Вони ж іще всі в Криму.

Мирон спостерігав, як вона стає блідою, як починають трястися її руки, як ненависть заливає її красиві очі.

– Ви не посмієте! – сказала вона йому.

– Не хочу тебе розчаровувати, але я не такий добрий, як тобі могло здатися. Так що вирішуй, красуню. Твій солдат чекає на тебе.

Вона плакала, а Мирон мовчав. Тоня розуміла, що вибір у неї невеликий. Їй було байдуже до батьків, брата, братової дружини, але вона ніколи б собі не пробачила, якби з її вини постраждали племінники. В тому, що вони можуть постраждати у разі її відмови, вона не мала вже жодного сумніву. Цей чоловік не жартував. Він не кричав, не вмовляв, а просто казав, що буде, коли вона скаже йому «ні».

– Я прийду завтра зранку, – врешті-решт сказав Мирон. – Сподіваюсь, що ти ухвалиш єдино правильне рішення.

Він йшов стежкою госпіталю, а вона слала прокльони йому в спину. Якби вона знала, скільки разів його вже кляли й бажали йому смерті, то здивувалася б, як він, взагалі, ще залишався живим. І ще вона зрозуміла б, що клясти полковника Мирона –