Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

двадцять чотири роки. З заможної родини, від якої відмовилася після революції. Батько співпрацював із колишнім режимом, і, коли почали стріляти на Майдані, вона сиділа біля телевізора і не могла повірити у те, що бачить. Вона ніяк не могла збагнути, що це відбувається в її країні, в її рідному місті, з її людьми. Антоніна знала історію, читала про війни, локальні конфлікти, революції та державні перевороти. Але одна справа читати і зовсім інша, коли стріляють у живих людей за декілька кварталів від твоєї затишної квартири у 250 квадратних метрів.

Коли ж режим почав тікати на Москву, його прикладу слідували і батьки Антоніни. Саме тоді вона їм і сказала, що більше не хоче мати з ними нічого спільного.

– Щури! Ви кляті й цинічні щури, котрі грабували державу, вбивали людей, а тепер тікаєте до свого московського царя. Я вас ненавиджу! – кричала вона їм.

Мати дала їй ляпаса. Тоня не думала мовчати й дала тій здачу.

Тоді батько вирішив також прикласти свою руку до спізнілого виховного процесу. Але його донька дістала з шухляди ніж і сказала:

– Підійдеш, уб’ю. Я не жартую.

З її інтонації та виразу обличчя батько зрозумів, що вона таки не жартує, а тому сказав:

– Дурепою була, дурепою й помреш. Щасливо залишатися. Ще благатимеш нас, аби ми тебе забрали до Москви.

– Ніколи!

– Твоє право, – сказав батько, розвернувся, і вони вийшли геть разом із заплаканою матір’ю.

Антоніна не спала дві ночі, подумки перевертаючи усе своє життя.

– Я ніколи не стану такими, як вони! Ніколи, – казала вона собі, готуючи помсту батькам та усім їхнім друзям, що були частиною політичного режиму злодіїв та брехунів.

А потім почалися набіги переможців. До неї прийшли й виламали двері. На порозі стояло четверо зі зброєю в руках. Вона подивилася на них і зрозуміла, що вони з Майдану. Чи просто хочуть здаватися, що з Майдану. Для неї це не мало значення, адже їхня квартира була в списку і тому підлягала мародерству та конфіскації.

– Ти ж казав, що тут нікого нема, – звернувся один з прийдешніх до іншого.

– Така була наводка. Вони втекли, – відповів той.

І тут Антоніна усе зрозуміла.

– Ви, напевно, говорите про моїх батьків? – спиталася вона.

Це була її фатальна помилка.

Дівчину вдарили в обличчя, і вона впала, гепнувшись головою об міцний паркет з червоного дерева. Її ґвалтували двоє, а інші двоє перевертали помешкання у пошуках грошей, золота, діамантів та інших цінностей, що їх ті воїни мали експропріювати.

В Україну йшли дні безвладдя, час лихих людей та легкої наживи.

На ранок, коли вона отямилася і намагалася встати з холодної підлоги, в її голові курсувала лишень одна думка.

«Я розплачуюся за гріхи своїх батьків», – казала собі Антоніна, коли стояла під струменями гарячої води, що змивали з неї кров, біль, ганьбу та злочини тих, хто дав їй життя.

До квартири вона більше не повернулася. Йшла містом, ночувала у подруг, знімала на декілька діб собі невеличке помешкання, кляла батька, його друзів, президента-втікача, який не мав права на такий ганебний вчинок. Антоніна дивилися навкруги, бачила країну, людей, жебрацтво й страх, надії та сподівання. Їй кортіло спокути не її вину, що злою тінню переслідувала дівчину з тих часів, як її батько став частиною корупції та цинізму, аби одарити свою доньку золотом та спустошити її серце й душу.

Далі були Крим та Донбас.

Вона знайшла себе влітку 2015 року, зайшовши до Видубицького монастиря та зустрівши жінку, що вже два дні молила Господа Бога, аби врятував її єдиного сина, залишивши жити. Хоч і калікою без ніг та правої руки по лікоть, але жити.

Антоніна зрозуміла, що ось усі ці нещасні хлопці, відчайдухи та не дуже, добровольці й мобілізовані, малі й високі на зріст, сільські та з великих міст, русяві й руді, сповнені молодості та рано ставши старими, відтепер будуть її життєвою метою, її іконою, малою дитиною та немічним батьком, бо свого живого, пихатого та жадібного, вона відцуралася навіки.

Дівчина пішла до госпіталю, а згодом їй довірили глядіти героїв – без ніг, рук, зі страшними опіками, з десятками та сотнями уламків у їхніх тілах, з простреленими легенями та розчавленим майбутнім.

Поволі вона звикла до жахів війни, несправедливості грізної долі, жорстокості брехливих командирів та розпачу їхніх підлеглих, цих українських чоловіків, що боронили власну державу. Антоніна спала по п’ять годин на добу, а увесь час була поруч з ними, з тими, з ким казала бути її совість. Вона виконувала будь-яку роботу, мила підлоги та чистила вбиральні, виносила сміття й тягала важкі металеві ліжка, допомагала захисникам України перебиратися сходами, ночами втішала їхнє горе, сидячи біля них і тримаючи їхні тремтячі, спітнілі руки, розповідала дивні історії, що знала з власних подорожей та книжок, які були її друзями у тому минулому, тепер вже назавжди забутому житті. Але й цього їй здавалося недостатнім, і тоді вона вирішила віддавати себе всю, як духовно, так і тілесно.

– Хлопчики мої, – казала Тоня, звертаючись до темені неба, що простирадлом лягло на змучену землю. – В чому ваша провина? Чому все так сталося? Навіщо воно? Ви… думаєте, що перетворилися на калік, не потрібних суспільству та байдужих жінкам? Я заміню вам усіх жінок країни, буду вашою єдиною, хто кохатиме й пеститиме вас. Я буду вам матір’ю, сестрою і коханкою. Особливо коханкою, адже ви так цього потребуєте.

І вона почала з ними спати.

Її не вважали повією, бо знали про Тоню зі слів медсестр та лікарів, що називали дівчину не сповна розуму, проте іноді жалкували, адже, допомагаючи іншим, вона сама потребувала як медичної, так і суто людської допомоги.

Коли привезли Гопка, Антоніна була зайнята іншими. Того другого року війни їх привозили дуже багато – до Києва, Дніпропетровська, Харкова, Запоріжжя, Львова. Україна платила власними дітьми, аби довести агресору, що вона має право на незалежність.

Вони зустрілися у його палаті, куди Антоніна зайшла теплим червневим ранком. Сяяло сонце, за вікнами співали птахи, а він лежав у палаті, намагаючись зайняти себе чимось, аби притупити власну пам’ять, забути про відсутню ногу, зрозуміти, як рухатися далі.

– Доброго ранку! Я Тоня, – вона посміхалася й простягнула йому свою руку, яку він не сильно стиснув.

«М’яка, дівоча шкіра», – промайнуло в його голові, і він усвідомив, що не давно вже не торкався жінки.

– Микола, – сказав він, зніяковів і додав. –