Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Вишукуючи призвідців антиурядових виступів, Маховський і Тетеря вдаються до жорстких каральних дій. Найперше під варту було взято та заслано до Варшави духовних лідерів повсталих — митрополита Київського Йосипа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона (колишнього гетьмана Юрія Хмельницького). Наступною жертвою стає ще один колишній гетьман, а нині київський воєвода й сенатор Речі Посполитої Іван Виговський. Проте ані арешти духовних лідерів, ані страта колишнього гетьмана не зупинили розгортання антиурядового повстання. У найближчі дні та тижні полум'я визвольної боротьби огорнуло Мліїв, Городище, Кам'янку, Смілу, Жаботин та інші міста і містечка Правобережжя. Якоюсь мірою розвитку виступу сприяв і прихід на Брацлавщину запорозьких козаків під орудою Івана Сірка. Але переважно все ж ішлось про стихійні виступи доведених до відчаю війною та воєнними поборами, а також спробами реставрації дореволюційних порядків правобережних козаків, міщан і селян.

Тим часом 23 березня до мешканців Правобережжя з універсалом звернувся Іван Брюховецький. У ньому лівобережний гетьман сповіщав про поразку королівської армії на Лівобережжі та закликав правобережців до об'єднання. Зокрема, регіментар пафосно заявляв, що король польський, «з'єднавшись з бусурманськими силами, так і не довів своєю хитрістю народ російський до занепаду; чого він прагнув. Але злякавшись могутніх військ його царської пресвітлої величності, які з нами разом, з вірним його царської пресвітлої величності Військом Запорозьким, за віру християнську, і за церкви божі, і за весь народ православний, озброївшись проти короля, йдуть прямо на нього, з великим соромом і від усіх навколишніх монархів доганою з України вийшов». Аби ще більше посилити емоційний вплив на своїх адресатів на правому березі Дніпра, Брюховецький переповідав «певні чутки» з приводу того, що під час форсування королівськими силами Дніпра і Десни «переправи на багатьох місцях у гроби перетворилися, так само і шляхи різні лядським трупом покрилися і кров'ю їх ворожою политі були».

Поки гетьман Брюховецький готувався до переправи на правий берег Дніпра, Чарнецький наприкінці березня 1664 р. прибув до Білої Церкви. Звідси воєвода руський, залишивши на допомогу Маховському і Тетері кільканадцять хоругв, сам почав енергійно викорінювати «сваволю» повсталого люду та приводити його до послушенства королю. Тим часом запорозькі козаки під проводом Івана Сірка виступили в напрямку столиці правобережного Гетьманату — Чигирина. На початку квітня неподалік Крилова загони Сірка об'єдналися з царськими ратниками під командою воєводи Григорія Косагова і запорожцями, що прибули із Запорожжя на чолі з наказним кошовим Сацьком Турівцем. Аби не випробовувати долю, правобережний гетьман Павло Тетеря разом з полковником коронних військ Себастьяном Маховським поспіхом припинили облогу Вільховця та поспішили на захист Чигирина. Слідом за ними до гетьманської резиденції потягнувся з військами і Стефан Чарнецький. Спочатку воєвода руський скерував війська до Корсуня, який йому вдалося опанувати без бою, а вже по тому рушив на об'єднання з Тетерею і Маховським. На початку квітня неподалік Чигирина, у Бужині, Чарнецькому вдалося взяти в облогу Івана Сірка.

У середині квітня Брюховецький на чолі 7—8 тисяч лівобережних козаків і майже п'яти з половиною тисяч ратників воєвод Петра Скуратова і Василя Кикіна форсує Дніпро та втручається в ту запеклу війну «всіх проти всіх». В авангард Брюховецьким було відправлено лубенського полковника Григорія Гамалію, який уже вкотре за останній час зайняв Черкаси. Самовидець стверджував, що посланий гетьманом з-під Сокирної до Черкас «Гамалієнко, полковник лубенський, з войском, увійшовши до міста, його зрабовал и спалив», а мешканці інших правобережних міст, у тому числі й Чигирина, «узявши пострах, присилали (посланців. — Авт.), здаючися гетману Бруховецкому».

Проте не всі на Правобережжі радо переходили на бік лівобережного гетьмана. Літописець Самовидець, розповідаючи ж про невдачу Брюховецького під Чигирином, зауважував, що були міста, мешканці яких відразу ж здавались йому без спротиву, навіть закликали його війська до себе, але були й такі, «которіе дали знати до Чернецького. Где Чернецькій прислал килка корогвей жолніров у Чигирин, с котрими чигиринци противко гетмана Бруховецкого мужнє стали и килка недель боронилися, любо немало приступов било, также и гранатами докучали».

Правобережний гетьман Тетеря в листі до коронного канцлера Миколая Пражмовського так з жахом описував той стан, який огорнув Правобережжя на початку літа 1664 р.: «Ніколи ще Україна не палала таким страшним бунтом, як тепер; роздмуханий з усіх боків, він запалав над моєю головою. І Запорожжя, і задніпровська вольниця, і Сірко, і силами, й серцями з'єднавшись в околиці з Брюховецькиму підняли війну проти його величності... на загибель вітчизни. До такої міри вони заразили міста прагненням свавілля, що привести до тями їх можна, хіба що доклавши величезних зусиль...»

Поволі втрачали керованість правобережні козацькі полки, товариство яких все більше демонструвало солідарність з антиурядовими виступами «ребелії». Ще більше падав бойових дух і в самому коронному війську. Належна платня жовнірам вчасно не поступала, коронні командири за першої-ліпшої нагоди прагнули покинути терени палаючого вогнем Правобережжя. Немало клопотів мав гетьман Чарнецький і з татарами. Аби втримати своїх союзників в Україні, коронне командування віддавало на пограбування їм цілі містечка, як, наприклад, це сталося з бунтівним Стебловом. Але татарським мурзам цього здавалось замало, і Чарнецькому доводилось їх задобрювати й додатковими щедрими грошовими подарунками.

Гетьман, воєвода, сенатор і «промотор всіх нинішніх бунтів в Україні».

Катарсис Івана Виговського

Втрата Іваном Виговським гетьманської булави на військовій раді під Германівкою у вересні 1659 р. не стала для нього переходом в забуття. Адже він і надалі залишався сенатором Речі Посполитої та київським воєводою, щоправда, останнє звання мало під собою небагато реальної влади, оскільки Київ і більша частина належного до нього воєводства перебували під контролем Російської держави. Крім того, Виговський і надалі зберігав вплив на частину козацької старшини Гетьманату. Доволі важливою була його роль і в духовному житті Україні — не обмежуючись своїми давніми тісними зв'язками з Луцьким братством, він уписався і до Львівського православного братства.

Доволі активну участь брав Виговський і в підготовці та проведенні кампанії 1660 р., у результаті якої було розбито й змушено до капітуляції російську армію воєводи В. Б. Шереметьева, а Юрія Хмельницького змушено до розриву з царем і переходу під зверхність короля. Більше того, коли під враженням пережитого під Слободищами Юрій вирішує відмовитись від гетьманської булави, саме кандидатура Виговського виглядала як найбільш реальна для того, аби перехопити гетьманську владу. Проте цього не сталось. І як би це не дивно звучало, саме керівництво Речі Посполитої зробило все від нього залежне, аби Виговський — гетьман, який восени 1658 р. повернув