Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

прибули сюди, наснажать пошуки цілого покоління дослідників, а я ж лиш на

поверхні зішкребла трішечки.

— Ну, а які проблеми з ресурсами? — запитав Голден. — Яких

ви потребуєте ресурсів?

— Річ не в ресурсах, що нам потрібні, — замахала руками Елві.

— Річ у ресурсах, якими є ми! Із погляду тутешнього довкілля ми

— це бульбашки води, іонів та високоенергетичних молекул. Ми

не є достеменно той присмак, що панує тут довкола, але це

тільки

питання

часу,

коли

щось

вишукає

спосіб

проексплуатувати нас.

— Щось таке, як вірус? — запитав Голден.

— Віруси куди більше схожі на нас, ніж те, що ми бачимо тут, —

відповіла Елві. — Віруси мають нуклеїнові кислоти. РНА. Вони ж

еволюціонували разом із нами. А коли щось тутешнє вирахує, як

скористатися нами як ресурсами, то це, либонь, більше

скидатиметься на добування корисних копалин.

— Добування копалин! — луною вражено повторив Голден.

— Поки що ми тішимося тією перевагою, що ми — старіша біосфера. А те, що ми бачимо на цій планеті, підказує: справжня

еволюція розпочалася тут десь півтора чи два мільярди років

тому. Маємо досить переконливі свідчення того, що ми

стартували щонайменше на добрий мільярд літ раніше оцих

істот. І декотрі з наших стратегій можуть спрацювати проти них.

Якщо ми вибудуємо антитіла на захист від протеїнів, якими

користуються місцеві організми, тоді ми зможемо відбиватися

від них, як і від будь-котрої інфекції.

— Чи й не зможемо, — вставив Фаєз.

— Часткова підстава, чому я прибула сюди, частковий резон, чому я на це погодилася, полягали в тому, що ми робитимемо це

правильно, — провадила Елві, відзначаючи подумки, що все

дужче наголошує свої слова. — Ми збиралися тут мати своє

запечатане довкілля. Під куполом. Збиралися ми оглядати, досліджувати цю планету, вчитися в неї та бути відповідальними

в тому, як ми ставимося до неї. КЕХ надіслала сюди вчених, дослідників. А чи знаєте ви, скільки з нас мають витривалість і

сертифікати збереження? П’ять шостих. П’ять шостих!

Голос її звучав уже лункіше, ніж вона б того хотіла. Жести

зробилися ширші, а в словах лунав обурений трем. Неймовірно

блакитні Голденові очі дивилися на неї, а вона просто відчувала, як він її слухає, от ніби його увага випромінювалась. Розум

підказував їй, що воно діється. Вона була налякана і страждала

від почуття вини, бо це ж вона завела Ріва з його командою в

смертельну небезпеку. Досі вона якось могла це притлумлювати, але тут воно почало прориватися на поверхню. Говорила вона

про біологію та науку, а по суті благала: «Допоможіть мені! Усе

воно йде не туди, куди слід, і ніхто не може допомогти мені.

Ніхто — крім вас!»

— Але ж коли ви прибули сюди, тут уже була колонія, — сказав

Голден. Голос його грів її, мов тепла фланелька. — І то така

колонія, котра складалася з гурту людей, що мали неабиякі

підстави не довіряти корпораціям. Чи й урядам.

— З вигляду все тут таке спокійне, — мовила Елві. — Таке

гарне! І таке воно й є. І воно навчить нас таких речей, що й не

снилися нам досі. Але підхід наш не такий, як треба.

Фаєз зітхнув.

— Вона має слушність. Тобто і мені до вподоби говорити про

літій, моральні права й всякі там законності, як і всякому

іншому. Але Елві слушно застерігає, яке воно химородне, це

місце, коли придивитися до нього впритул. І має воно масу

вельми небезпечних гострих кутів, на які ми зовсім не звертаємо

уваги. Бо ж ми тут, як ви вже знаєте, убиваємо одне одного.

— Я чую все, що ви кажете, — мовив Голден. — Треба мені буде

пильніше придивитися до всього. Насамперед мені слід

зосередитися на тій частині проблеми, де люди вбивають одне

одного. Але я обіцяю вам, що впишу до мого списку

першочергових завдань створення безпечного закритого

планетарного купола, хай-но візьмемо цю кризу під контроль.

Байдуже, хто б хотів усе контролювати.

— Дякую! — сказала Елві.

—