Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

на мене. А ваші почуття до лікаря Кука? Мене зовсім не дивує, що я частково їх успадкував, — ви перенесли їх на мене.

— Ернесте, я з цим погоджуюся. Я починаю відчувати до вас те саме, що відчувала до лікаря Кука.

На якусь мить запала тиша. Керол мовчки дивилася на Ернеста. Маршал би зачекав, але не Ернест.

— Ми поговорили про «радість», — мовив Ернест, — і я ціную вашу чесність. Гадаю, нам варто розглянути решту емоцій детальніше. Отже, вашу «лють» спричинили певні події в минулому, зокрема стосунки з чоловіками; «страждання» — то пастка, у яку вас загнав чоловік; а «сумуєте» ви через… через… нагадайте мені, Каролін.

Щоки Керол залив рум’янець. Вона зрозуміла, що забула, про що саме розповідала.

— Я вже й сама забула, що казала, мені важко зосередитися через хвилювання.

«Так не годиться, — думала Керол, — треба залишатися в межах ролі. Єдиний спосіб уникнути таких “проколів” — це говорити про себе правду, за винятком історії про Джастіна».

— О, я згадав, — мовив Ернест. — Ви сказали, що відчуваєте сум, бо багато про що шкодуєте — здається, ішлося про «змарновані роки». Знаєте, Каролін, на мою думку, мнемонік «страждай — лютуй — радій — сумуй» надто простий. Ви напрочуд розумна жінка, і я боюся, що він певним чином може вас ображати; утім сьогодні він таки став нам у пригоді. Проблеми, пов’язані з кожним із цих відчуттів, є основними, тож саме їх і треба аналізувати.

Керол кивнула. Її трохи засмутив той факт, що вони надто швидко припинили обговорювати її привабливість. «Не поспішай, — подумки мовила вона, — а краще згадай Ральфа Кука. Саме так вони зазвичай і поводяться. Спочатку завойовують твою довіру, а відтак ти починаєш повністю від них залежати, тоді як вони насолоджуються тим, що їх ніхто не здатен замінити. І тільки тоді роблять перший крок. Цієї вистави просто неможливо уникнути. Дай йому кілька тижнів. Треба пройти цей шлях у його ритмі».

— Із чого почнемо? — поцікавився Ернест.

— Із «суму», — відповіла Керол. — Я сумую, згадуючи про те, що змарнувала стільки років із чоловіком, якого мені несила терпіти.

— Дев’ять років, — зауважив Ернест. — Це добрий шмат життя.

— Гігантський шмат. Якби ж то я могла їх повернути.

— Каролін, спробуймо зрозуміти, чому ви добровільно попрощалися з дев’ятьма роками свого життя.

— Я вже «перетрусила» все своє минуле з іншими психотерапевтами, але марно. Тож якщо ми повернемося до мого минулого, чи не відволікатиме це нас від тих проблем, що є актуальними зараз, від моєї дилеми?

— Гарне запитання, Каролін. Повірте, я не звик порпатися тільки заради процесу. Та водночас минуле є невід’ємною частиною вашої свідомості — воно формує окуляри, крізь які ви аналізуєте те, що відбувається зараз. Щоб краще вас пізнати, я маю бачити те, що бачите ви. Також я хочу дізнатися, якими були ваші рішення в минулому, аби допомогти вам ефективніше вирішувати проблеми в майбутньому.

— Я розумію, — кивнула Керол.

— То розкажіть мені про ваш шлюб. Як вийшло, що ви зважились вийти заміж за чоловіка, до якого нічого не відчували, і прожили з ним дев’ять років?

Керол вирішила діяти за планом і відповідати максимально чесно, а тому розповіла Ернестові реальну історію свого шлюбу, змінивши географію та конкретні деталі, що могли викликати підозри.

— Я познайомилася з Вейном, коли закінчувала юридичний коледж. Тоді я працювала в юридичній компанії в Еванстоні й мені передали справу, пов’язану з бізнесом його батька — той мав успішну мережу взуттєвих крамниць. Ми з Вейном проводили разом багато часу; він був привабливим, ніжним, відданим, трохи замріяним. Вейн казав, що через рік-два успадкує п’ятимільйонний сімейний бізнес. А в мене грошей не було, і я мала виплачувати кредит за навчання. Коли він запропонував одружитися, я швидко погодилася. То було нерозумне рішення.

— Чому?

— Уже за кілька місяців я побачила Вейна з іншого боку. «Ніжність» означала не доброту, а боягузтво. «Замріяність» — жахлива нерішучість. «Відданість» перетворилася на абсолютну залежність від мене. А від «багатства» лишилися самі вуглинки, бо три роки по тому компанія його батька збанкрутувала.

— Як щодо привабливості?

— Симпатичний і бідний дурник плюс півтора долара — і маєш чашку капучино. Рішення було нерозумним, як не крути, і воно зруйнувало моє життя.

— Що змусило вас так вчинити?

— Я можу розповісти тільки про те, до чого це призвело. Я вже казала, що мій коханий Расті покинув мене, коли я вчилася на другому курсі, без жодних пояснень. Під час навчання поряд зі мною завжди був Майкл. Ми були «ідеальною командою» — за результатами навчання він був другим на курсі…

— Як ви стали «ідеальною командою»? — поцікавився Ернест. — Ви теж гарно вчилися?

— Гм, на нас чекало велике майбутнє. Він був другим, а я першою на курсі. Та зрештою Майкл покинув мене, щоб одружитися з пустоголовою донькою одного зі старших партнерів великої юридичної корпорації у Нью-Йорку. Пізніше, під час літньої практики у районному суді, я зустріла Еда — впливового асистента судді. Він майже щодня «навчав» мене на своєму офісному дивані. Але ми ніде не з’являлися разом і після літа він припинив відповідати на мої телефонні дзвінки та листи. Півтора року я не підпускала до себе чоловіків, а тоді зустріла Вейна. Гадаю, моє рішення вийти за нього було своєрідним «перезавантаженням».

— Тепер я починаю розплутувати ланцюжок чоловіків, які відмовилися від вас або зрадили: ваш батько, Джед…

— Джеб. Наприкінці має бути «б». — «Б, б, б, недоумку!» — подумки додала Керол. Вона вичавила з себе усмішку. — Спробуйте запам’ятати «б» як «брат» — це ж простий мнемонік. Або ж «бовдур», «безмозкий» чи «бридкий».

— Перепрошую, Каролін. Джеб, лікар Кук і Расті, і сьогодні маємо ще Майкла та Еда. Нічогенький перелік! Гадаю, коли у вашому житті з’явився Вейн, ви відчули полегшення, бо він видавався надійним і безпечним.

— Я не боялася, що Вейн мене покине. Він чіплявся за мене обома руками, навіть до ванної кімнати не міг сам зайти.

— Можливо, вам подобалося саме це «чіпляння»? А як щодо цього переліку чоловіків-невдах? Його ніхто не розбавив? Я не почув жодного імені чоловіка, який був би вас вартий і добре до вас ставився.

— Був тільки Ральф Кук, — Керол похапцем повернулася до безпечної брехні. Ще мить тому, коли Ернест називав усіх чоловіків, які її зрадили, в неї, як і минулого разу, зринули болісні спогади. Керол усвідомила, що має поводитися обачно. Вона й гадки не мала, що психотерапія може отак «спокушати». І що вона така підступна.

— І він помер, — зауважив Ернест.

— А тепер є ви. Ви добре до мене ставитиметеся?

Перш ніж Ернест встиг відповісти, Керол усміхнулася й знову запитала:

— До речі, як ви почуваєтеся?

— Каролін, я почуваюся дуже добре, — усміхнувся Ернест. — І не маю наміру вас покидати ще дуже довго.

— А як щодо іншого запитання?

Ернест дивився на неї, немовби не розуміючи, про що йдеться.

— Ви добре до мене ставитиметеся?

Він трохи завагався, а тоді заговорив, ретельно добираючи слова:

— Так, я намагатимуся докласти всіх зусиль, аби вам допомогти. Можете на мене покластися. Знаєте, я саме думаю про ваші слова з приводу того, що ви