Світлана Бонд - Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд

- Розкажеш? Раз вже почала.

- Я почала зустрічатися з ними одночасно і не змогла вибрати, - вона усміхнулася крізь сльози. - Віталік так гарно залицявся, у нього класна машина, бізнес відкрив; з таким нічого більшого й не потрібно. Все було ідеально тільки перший місяць, потім я приїхала в табір і познайомилася з Мішею. Ми багато часу проводили разом, я вже потім зрозуміла, що закохалася і якщо нічого не зроблю, то моє життя буде зіпсовано. Ми з Мішею з різних міст, в обох робота, тож ми не часто бачилися. Зате у мене завжди поруч був Віталік. Я так і не змогла вирішити, хто з них потрібен мені більше. З одного боку вони схожі, а з іншого - зовсім різні. Удвох вони немов дають мені те, чого мені не вистачало. Доповнюють одне одного.

Аліса слухала, змушуючи себе кивати й висловлювати хоч якесь розуміння.

- Але чим можуть закінчитися такі стосунки? Як думаєш?

- Я гулятиму містом з одним і випадково натраплю на іншого, - Христина раптом засміялася. - Це було б так безглуздо. Але тільки так я почуватимуся повноцінною.

- Хоча б на людях із ним не переписуйся, поки про це ніхто не дізнався.

- Діана з Ларисою знають, - сказала Христина. - Я забула телефон у їдальні, а вони побачили. Довелося розповісти.

- Ну й ситуація, - похитала головою Аліса. - Напевно, краще жодного, ніж як у тебе...

- Хто знає, - вона задумливо смикала бровами. - А що стосовно тебе? Навіщо тобі психолог?

- Дитячі травми. Всього розповідати не хочу, одне змінюється іншим, але... я не можу будувати нормальні стосунки. Я така влюблива, прив'язуюся до кожного, хто приділить мені трохи уваги. Звісно, остигаю я теж швидко, але в мене ніколи не було нормальних стосунків, мене хлопці стороною обходять.

- Алісо, це нормально не мати супутника життя в такому віці.

- Мені Рік минулого літа раз посміхнувся, так я за ним багато місяців сохла.

Посмішка сповзла з обличчя Христини. Варто було почути приклад ситуації, щоб зрозуміти наскільки все погано.

- Фу! Фу, боже, який жах! - кривилася подруга. - Я б швидше у Валеру закохалася, ніж у цього ельфа. Це огидно! Це гірше, ніж мої історії!

- Та годі тобі, він же гарний, - Аліса посміхнулася.

Христина сиділа з таким обличчям, немов уперше про це задумалася. Але ж так і було.

- Ти сказала в минулому часі, отже, тебе попустило?

- Попустило, - задоволено відповіла вона. - Я й сама розумію в чому корінь проблем. Яка б чудова родина в мене не була, батько ніколи не приділяв мені уваги, вічно в нього робота, справи, завжди відкуповувався грошима. А мені просто хотілося його уваги. І навіть зараз, я й сама того не усвідомлюючи, думаю про кожного, хто подивиться на мене довше, ніж зазвичай.

- А Діма?

- Що Діма?

- Ти ніколи не думала нічого подібного про нього? - несподівано запитала Христина. - Він приділяв тобі набагато більше уваги й не такий придурок, як Рік.

- Не знаю, - тепер Аліса сиділа зі спантеличеним обличчям, ніби задачу в умі вирішує. - Я його сприймала як друга, такої ж реакції на його увагу в мене не було.

- Шкода.