Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Сколкозбруя, тож флягу доводилося брати обережно, щоб не розчавити. У цьому обладунку м’язи реагували швидше, ставали сильнішими та спритнішими, й освоєння його потребувало практики. Час від часу Адолін усе ще давав маху, хоча й отримав ці лати — успадковані по материнській лінії роду — на свій шістнадцятий день народження. Тобто сім років тому.

Він повернувся і зробив затяжний ковток теплуватої води. Садеас скакав ошую від короля, а міцна постать Далінара — Адолінового батька — височіла в сідлі одесную монарха. Вама, ще один великий князь, який брав участь у полюванні, до Сколкозбройних не належав.

У своїй золотій Сколкозбруї король був просто осяйний — що й казати, такі лати будь-кому надавали монаршого вигляду. Навіть закований у багряну Збрую Садеас здавався величним, хоча товсті щоки та червонуватий колір обличчя дещо псували цей ефект. Садеас і король вочевидь хизувалися своїми Збруями. І… що ж, Адолін, напевно, теж. Свій обладунок він наказав пофарбувати в синій колір, а до шолома й наплічників приварити кілька прикрас, щоби здаватись іще грізнішим. А як можна не випендрюватись, коли на тобі щось настільки величне, як Сколкозбруя?

Адолін зробив ще один ковток, прислухаючись, як король говорив про свій запал до полювання, що от-от мало розпочатися. Лише один Сколкозбройний у кавалькаді — власне, єдиний у всіх десяти арміях — не фарбував і не прикрашав своєї Збруї. Далінар Холін. Адолінів батько волів, щоб його обладунок зберігав свій природний аспідно-сірий колір.

Похмурий Далінар скакав поруч із королем. Його шолом був приторочений до сідла, залишаючи відкритим квадратне обличчя, увінчане коротким чорним волоссям, що на скронях узялося сивиною. Небагато жінок вважали Далінара Холіна красенем: не та форма носа, грубі риси обличчя — жодної тендітності. Обличчя воїна.

Він їхав верхи на здоровенному чорному ришадіумі — чи не найбільшому коні, якого коли-небудь бачив Адолін, — і коли заковані в лати король і Садеас виглядали по-монаршому, Далінарові якимось дивом вдавалося зберігати вигляд солдата. Для нього Збруя була не прикрасою, а знаряддям. Він ніби ніколи й не дивувався з тієї сили чи швидкості, яких вона надавала. Здавалося, що носіння Сколкозбруї Далінар Холін сприймав як цілком природний стан, а от коли він залишався без неї — тоді й починалися аномалії. Можливо, саме в цьому полягала одна з причин, завдяки якій він здобув репутацію одного із найславетніших воїнів і генералів, які будь-коли жили на світі.

Мимоволі Адолін жагуче забажав, щоб в осяжному майбутньому його родитель доклав іще деяких зусиль, щоби підкріпити цю репутацію.

«Він думає про свої видіння», — здогадався Адолін, вдивляючись у відсутній вираз батькового обличчя та сповнені тривоги очі.

— Минулої ночі це сталося знову, — тихо сказав він Ренарінові. — Під час великобурі.

— Я знаю, — відповів той.

Голос Ренаріна був зважений і спокійний. Він завжди на мить замовкав, перш ніж відповісти на запитання, немов звіряючи в голові те, що збирався сказати. Деякі зі знайомих жінок зізнавались Адолінові, що манера Ренаріна змушувала їх почуватися так, неначе той подумки їх препарує. Вони тремтіли, згадуючи його ім’я, хоч сам Адолін ніколи не відчував ані найменшого збентеження, спричиненого присутністю молодшого брата.

— Як ти гадаєш, що вони означають? — запитав Адолін настільки тихим голосом, що почути його міг лише Ренарін. — Ці батькові… напади?

— Не знаю.

— Ренаріне, ми більше не можемо закривати на них очі. Солдати чешуть язики. Чутки розповзаються по всіх десяти арміях!

Далінар Холін божеволів. Щоразу під час великобурі він падав додолу й бився у корчах. Відтак починав марити, верзти якусь маячню. Нерідко підводився та, галюцинуючи, дико водив блакитними очима, кидався в різні боки й несамовито розмахував руками, немов із кимось воюючи. Адолінові доводилося тримати його, щоби той не поранив себе чи інших.

— Він щось бачить, — сказав Адолін. — Чи принаймні вважає, що бачить.

Від галюцинацій страждав колись Адолінів дід. Коли він постарів, йому стало ввижатися, ніби він знову на війні. Чи не те саме трапилось і з Далінаром? Може, він повторно проживав битви молодості, дні, коли здобув свою славу? А чи знову й знову бачив ту жахливу ніч, коли від руки Убивці в білому загинув його брат? І чому він так часто поминав Променистих лицарів невдовзі після нападів?

Від усього цього Адоліну ставало зле. Далінар був Чорношипом, генієм поля бою та живою легендою. Разом із братом вони поклали край ворожнечі між великими князями й об’єднали Алеткар після століть міжусобиць. Він переміг на дуелях незліченну кількість суперників, виграв не одну дюжину битв. Усе королівство дивилося на нього знизу вверх. А тут таке.

Що ж тепер робити йому, синові, коли людина, яку він любить — найвидатніша серед живих, — з’їжджає з глузду?

Садеас розповідав про нещодавню перемогу. Два дні тому він здобув ще одне яхонтосерце, а король, здавалося, нічого про це не чув. Адолін нервувався, вислуховуючи його хвастощі.

— Нам треба трохи відстати, — мовив Ренарін.

— Ми достатньо родовиті, щоби їхати тут, — відказав Адолін.

— Мені не подобається, яким ти стаєш, коли поблизу Садеас.

«Ми повинні наглядати за ним, Ренаріне, — подумав Адолін. — Він знає, що батько втрачає силу. І спробує завдати удару». Натомість він змусив себе всміхнутися, позаяк намагався виглядати спокійним і впевненим заради Ренаріна. Зазвичай це було нескладно. Він радо провів би все життя, б’ючись на дуелях, валандаючись без діла й час від часу упадаючи за гарненькими дівчатами. Проте останнім часом, здавалося, саме життя заперечувало проти того, щоб він насолоджувався цими простими радощами.

— …взірець хоробрості останнім часом, Садеасе, — говорив король. — Ти чудово проявив себе в завоюванні яхонтосердець. Твої старання варті похвали.

— Дякую, Ваша Величносте. Хоча змагання стають усе менш захопливими, оскільки дехто, схоже, не цікавиться участю в них. Гадаю, навіть найкращі мечі з часом тупляться.

Далінар, який колись міг би й відповісти на таку інсинуацію, мовчав. Адолін зціпив зуби. З огляду на теперішній стан його батька подібні закиди були кричущим безчестям з боку Садеаса. Може, йому варто було би кинути цьому бундючному виродку виклик? Із великими князями не билися на дуелях — таке було не прийнято, хіба що хтось був готовий здійняти довкола цього велику бучу. А може, він і готовий. Може…

— Адоліне, — застеріг його Ренарін.

Адолін глянув убік. Він уже виставив був руку, ніби збираючись прикликати Сколкозбройця, тож тепер натомість схопив нею вуздечку. «Буря