Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

в самій лише пов’язці на стегнах. Честь змусила його викинути біле вбрання, оскільки воно полегшило б його упізнання. Він мав берегти себе, щоб і далі страждати.

Після короткого пояснення, що залишало осторонь викривальні деталі, Сет опинився на задку купцевого воза. Цей торговець — його звали Авадо — був досить розумним, щоби збагнути, що внаслідок смерті короля чужинці могли стикнутися з поганим ставленням до себе. Тож він подався до Джа Кеведу, навіть не підозрюючи, що взяв собі за слугу вбивцю Ґавілара.

Алеті не шукали його. Вони виходили з того, що він, горезвісний «Убивця в білому», відступив разом із паршенді, і, напевно, очікували знову зустрітися з ним десь посеред Розколотих рівнин.

Зрештою шахтарі втомилися від усе більш маловрозумливих розповідей Тука. Вони попрощалися з ним, залишаючи без уваги прозорі натяки, що ще один кухоль пива міг би спонукати його розказати найкращу свою історію — із тих часів, коли він бачив саму Охоронницю ночі та вкрав сферу, що світилася чорним уночі. Ця історія завжди викликала в Сета неприємні асоціації: він пригадував ту дивну чорну сферу, яку дав йому Ґавілар. Він надійно заховав її у Джа Кеведі. Сет не знав, що воно таке, але не хотів ризикувати тим, щоб котрийсь із хазяїв забрав її в нього.

Коли ніхто не запропонував Тукові знову пригостити його, він нетвердо й неохоче підвівся зі стільця та махнув Сетові, щоби той ішов услід за ним із таверни. Надворі панувала темінь. У цьому містечку, що звалося Айронсвей, була справжня центральна площа, кілька сотень будинків і три різні таверни. Тож воно було фактичною столицею Бавландії — маленької та здебільшого занехаяної смужки землі прямо на південь від Піків рогоїдів. Строго кажучи, ця територія належала Джа Кеведу, але навіть у його великого князя рідко коли доходили до неї руки.

Сет ішов услід за господарем вулицями, що вели до бідних кварталів містечка. Тук був занадто скупий, щоб заплатити за кімнату в його пристойній чи хоча б скромній частинах. Сет озирнувся через плече, воліючи, щоби Старша сестра — яку тут, на Сході, називали Номон — нарешті зійшла й від цього стало трошки світліше.

Підпилий Тук шкандибав, спотикаючись, а тоді впав просто посеред вулиці. Сет зітхнув. Це була не перша ніч, коли йому доводилося нести хазяїна додому в ліжко. Він опустився на коліно, щоби підняти Тука.

Але застиг. Під тілом господаря калюжею розтікалася якась тепла рідина. І лише тоді він помітив ніж, що стирчав із Тукової шиї.

Він миттю насторожився, і нараз із провулка вислизнула шайка розбійників. Один із них здійняв руку, і в зоряному світлі зблиснув затиснутий у пальцях ніж, що його він збирався метнути в Сета. Той напружився. У Туковому капшуку лежали заряджені сфери, з яких можна було всотати Буресвітло.

— Зажди, — прошипів один з розбійників.

Чоловік із ножем зупинився. Ще один підійшов ближче й уважно оглянув Сета.

— Та він шин. Такий і крєм’ячка не скривдить.

Решта потягли труп у провулок. Чоловік із ножем знову здійняв зброю.

— Та все ж може закричати.

— То чому й досі мовчить? Кажу вам, вони сумирні. Майже як паршмени. Ми можемо продати його.

— Може, й так, — мовив інший. — Він нажаханий. Ти лише глянь на нього.

— Йди сюди, — сказав перший розбійник, махнувши Сетові рукою.

Він підкорився та зайшов у провулок, який раптом освітився, щойно решта нападників розв’язали Тукового капшука.

— Келеку мій, — сказав один із них. — Вважай, даремно старалися. Жменя скалок і дві марки — ні однісінького тобі броама.

— Повторюю вам, — знову втрутився перший розбійник. — Можна продати цього хлопця в рабство. Слуги-шини користуються попитом.

— Та він же зовсім жовторотий.

— Та ні-і. Вони всі так виглядають. Гей, а що це там у тебе? — і вихопив з руки чоловіка, який рахував здобич, мерехтливий уламок скелі завбільшки зі сферу. На вигляд звичайнісінький, нічим не примітний камінець з кількома кристалами кварцу й іржавою залізною жилою з одного боку. — І як це розуміти?

— Мотлох якийсь, — кинув один із розбійників.

— Мушу сказати вам, — тихо мовив Сет, — що ви тримаєте в руці мій присяжний камінь. Допоки він у вас, ви мій господар.

— Що-що? — запитав один із нападників, підводячись.

Перший розбійник затиснув камінь у кулаці й обвів решту ватаги настороженим поглядом. Тоді знову глянув на Сета:

— Твій господар? І що ж саме це означає, розтлумач-но мені до пуття?

— Я мушу коритися вам в усьому, — сказав Сет, — за винятком наказу вбити себе, — він також не виконав би наказу віддати свій Клинок, але згадувати про це саме тепер було ні до чого.

— Ти коритимешся мені? — перепитав розбійник. — Тобто робитимеш, як я скажу?

— Так.

— Що б я не сказав?

Сет заплющив очі:

— Так.

— Що ж, а це вже цікаво, — задумливо проказав чоловік. — Дуже й дуже цікаво…

Частина друга

Осяйні бурі

Далінар / Каладін / Адолін

12

Єдність

Старий друже, сподіваюся, що це послання застане тебе в доброму здоров’ї. Хоча — оскільки ти тепер, по суті, безсмертний — підозрюю, що здоров’я стало для тебе звичною даністю.

— Сьогодні чудовий день, щоби вбити бога, — проголосив король Елгокар, їдучи верхи під чистим блакитним небом. — Хіба не так?

— Поза сумнівом, Ваша Величносте, — миттю відповів Садеас із улесливою, проникливою посмішкою. — Можна навіть сказати, що богам узагалі варто остерігатися алетійської знаті. Принаймні більшості з нас.

Адолін трохи сильніше стиснув вуздечку: він дратувався щоразу, коли говорив великий князь Садеас.

— Нам конче треба бути тут, у перших рядах? — пошепки запитав Ренарін.

— Я хочу послухати, — тихо відказав Адолін.

Вони з братом їхали в голові кавалькади, поряд із королем і великими князями. Позад них розтяглася велична процесія: тисячі солдатів у синіх мундирах — кольору династії Холін, — дюжини слуг і навіть жінки в паланкінах, які мали вести хроніки полювання. Потягнувшись за флягою, Адолін окинув поглядом усю цю валку.

На ньому була