Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— Чому б нам не поговорити про полювання? — запропонував Ренарін. Як і зазвичай, молодший Холін тримався в сідлі позірно прямо, сховавши очі за скельцями окулярів — ну просто взірець пристойності та статечності. — Хіба воно тебе не хвилює?

— От іще! — відказав старший брат. — Мені завжди здавалося, що полювання й близько не таке цікаве заняття, як усі щоразу обіцяють. Плювати, наскільки великого звіра цькують, — зрештою це всього лише бійня.

От дуель — вона й справді захоплює. І що то за відчуття, коли, стискаючи в руці Сколкозбройця, ти повертаєшся обличчям до якогось підступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловік проти чоловіка, сила проти сили, інтелект проти інтелекту. Лóви якоїсь там безсловесної тварини годі з цим навіть порівнювати.

— Може, тобі варто було запросити Джаналу? — запитав Ренарін.

— Вона б не прийшла, — відказав Адолін. — Тільки не після того, як… Ну, ти розумієш. Учора Рілла дуже розходилася. Краще було просто піти.

— Ти й справді мав би повестися з нею мудріше, — мовив Ренарін, і в його голосі почулося несхвалення.

Замість відповіді Адолін промимрив щось ухильне. Він був не винен, що його стосунки нерідко вигасали, ледь устигнувши зав’язатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справді була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.

Король почав на щось скаржитись. Але брати відстали, й Адолін не чув, про що саме йшлося.

— Давай під’їдемо ближче, — сказав він, підганяючи коня.

Ренарін закотив очі, але поїхав услід.

* * *

«Об’єднай їх», — прошепотів голос у голові Далінара. Він ніяк не міг спекатися цих слів. Вони гризли його весь час, поки він риссю гнав Баского по скелястому, всіяному валунами плато на Розколотих рівнинах.

— Чи не мали б ми вже бути на місці? — запитав король.

— Ми все ще за два чи три плато від місця полювання, Ваша Величносте, — з відсутнім виглядом проказав Далінар. — Дотримуючись належних у таких випадках правил, гадаю, ми доберемося за годину. Якби поблизу була командна висота, ми б напевно побачили з неї шатро…

— Командна висота? А той стрімчак попереду не підійде?

— Гадаю, цілком, — відказав Далінар, оглядаючи схожу на вежу скелю. — Можна послати розвідників, щоби перевірили.

— Розвідників? Іще чого! Мені треба розім’ятися. Закладаюся на п’ять повновагих броамів, що опинюся на вершині раніше за тебе.

І з цими словами та під гуркіт копит король щодуху поскакав геть, залишаючи позад себе ошелешений почет зі світлооких, слуг та охоронців.

— А щоб тобі буря! — вилаявся Далінар, пришпорюючи коня. — Адоліне, залишаєшся за старшого! Про всяк випадок перевірте наступне плато.

Його син, трохи відставши, рвучко кивнув. І Далінар галопом поскакав навздогін королю — постаті в золотому обладунку й довгому синьому плащі. Копита лунко стукотіли по каменю, мимо проносилися скельні формації. Попереду, із самого краю плато, здіймався крутий, шипоподібний останець. Він був типовим для пейзажу Розколотих рівнин.

«От клятий хлопчисько!» Далінар усе ще мав Елгокара за дитину, хоча тому йшов уже двадцять сьомий рік. Та все ж інколи він поводився інфантильно. Хіба ж не можна було попередити, перш ніж викинути черговий фокус?

І попри те Далінар на скаку відмітив про себе, як добре було летіти ось так уперед — без шолома, підставивши обличчя вітру. Тепер, у розпал перегонів, його пульс прискорився, і він пробачив королю їхній бурхливий початок. На якусь мить Далінар дозволив собі забути турботи й слова, що настирливо лунали в голові.

Королю закортіло перегонів? Що ж, він йому їх влаштує.

Далінар пронісся повз короля. Елгокарів жеребець був доброго заводу, та хіба ж міг він тягатися з Баским — чистокровним ришадіумом, дюймів на вісім вищим і набагато сильнішим за звичайного коня. Ці тварини самі обирали собі верхівців, і лише дюжині людей з усіх військових таборів так поталанило. Одним із них був Далінар, а ще одним — Адолін.

За лічені секунди Далінар опинився біля підніжжя стрімчака. Він зіскочив із сідла раніше, ніж Баский устиг зупинитися. Його ноги важко гупнули об землю, але Сколкозбруя амортизувала силу зіткнення, і під металевими підошвами, що, гальмуючи, йшли юзом, затріщало каміння. Людям, котрі ніколи не носили Збруї (а надто тим, хто звик до її сьомої води на киселі — звичайних лат і кольчуги), ніколи не зрозуміти цього. Сколкозбруя була не просто обладунком, а чимось неуявно більшим.

Він підбіг до прямовисного схилу останця, поки Елгокар усе ще скакав позаду. Далінар підстрибнув — заковані в Збрую ноги піднесли його футів на вісім над землею — і вхопився за виступ у камені, відтак ривком підтягнувся: Збруя надавала йому нелюдської сили. Далінара пройняв змагальний Запал — не такий гострий, як Запал битви, та все ж гідний замінник останнього.

Унизу заскреготала скеля: Елгокар теж почав підніматися. Далінар не дивився вниз. Він зосередив погляд на невеличкій природній платформі на верхівці сорокафутового останця й мацав закованими в броню пальцями, шукаючи, за що б ухопитися. Старовинний обладунок якимось дивом не заважав чутливості пальців — йому здавалося, немовби руки були не в латних, а в лайкових рукавицях.

Скрегіт долинув справа, супроводжуваний тихою лайкою. Елгокар обрав інший маршрут, сподіваючись обійти Далінара, але опинився в такій частині кручі, де зачіпок більше не було. Його підйом застопорився.

Король кинув оком на Далінара, і його золота Сколкозбруя зблиснула на сонці. Зціпивши зуби, Елгокар глянув угору, а тоді в потужному стрибку шпурнув своє тіло до виступу.

«От дурний хлопчисько!» — подумав великий князь, спостерігаючи, як той спочатку ніби на мить завис у повітрі, а тоді вхопився за прискалок і повис на ньому, а ще за якусь мить підтягнувся та продовжив сходження.

Далінар несамовито дерся вгору. Скеля скреготіла під його закутими в метал пальцями, і з-під них сипалися уламки каменю. Вітер торгав його плащ. Далінар рвучко підтягувався, напружуючи сили, і просувався вперед, не даючи королю себе обігнати. До вершини залишалися лічені фути. Запал аж співав у ньому. Далінар тягнувся до цілі, сповнений рішучості перемогти. Програти було не можна. Він повинен був…

«Об’єднай їх».

На якусь мить він загаявся, сам не знаючи чому, і племінник обійшов його.

Елгокар зіп’явся на ноги на вершині останця й тріумфально розсміявся. Він повернувся до Далінара й простягнув йому руку.

— А бодай тебе, дядьку,