Вікторія Вецька - Закохай мене в себе , Вікторія Вецька

— А Ілля хіба не може посидіти з дитиною?!

— Якби ж то! Але ні!

— Добре, я мабуть поїду, — вимовила своє рішення, і на прощання обійняла Соломію.

— Ти напиши мені як він! Добре? — вигукує схвильовано вона.

— Звісно!

Серце б’ється дуже сильно, і так само сильно я хвилююся за Максима. Хочеться плакати після названих травм Соломії, які завдали коханому. Які ж вони нелюди! Стримую себе, бо розумію, що мої сльози не вирішать всієї цієї ситуації. Їду додому на таксі, яке чекає мене декілька хвилин біля воріт, і мерщій в лікарню. Розумію, що сьогоднішні катання на таксі, влетять в мені в чималеньку копійчину, але зараз головне дізнатися про стан Максима. А все інше наживне.  По дорозі до лікарні дуже нервуюся, і не можу спокійно сидіти на місці. Це помічає водій таксі.

— З вами все добре? — запитує він, і дивиться в дзеркало заднього виду.

— Та проблеми в сім’ї, ось і хвилююся, — вимовляю, і швидко ховаю погляд.

Коли таксі під’їжджає до лікарні, швиденько розраховуюся та біжу туди. На вході стоїть охоронець, і перевіряє документи. І тут я розумію, що паспорта то в мене немає, адже я не встигла ще його отримати. Сподіваюся, що свідоцтво про шлюб підійде. Беру папку з свідоцтвом відкриваю, і звідти випадає якась картка. Я присідаю, щоб підняти її, і розумію, що це мій паспорт. Уважно дивлюся на нього. Ох і Максим! І навіть нічого мені не сказав! Але як він зміг забрати його без мене. Здається хтось діє не по законах. Так документи в руках, можна йти!

Підходжу до охоронця показую йому свій паспорт, він уважно вдивляється в моє обличчя, і відає мені документ та пропускає мене до лікарні. Я швидко піднімаюся по сходах та прямую до чергової медсестри.

— Доброго дня, я до Максима Матвійчука. Я його дружина! — вимовляю зразу, щоб потім не було запитань; хто я.

— Документи, будь ласка, покажіть, — суворим голосом промовляє жінка. – А то ходять тут різні дружини. І ви вже третя, яка представляється дружиною.

А Максим я бачу у нас шейх! Дуже цікаво, що це за дві хвойди до нього приходили, і мали наглість говорити, що вони дружини. Чомусь я впевнена, що одна з них, це саме та, з якою Максим гуляв за ручки, а хто тоді друга? Але ревнощі відходять на другий план, бо зараз мені важливо побачити коханого, а цих дружин, я потім на чисту воду виведу. Показую документ медичній сестрі, і вона уважно його оглядає, а потім дивиться на мене.

— Ваш чоловік в реанімації, тож з приводу відвідин домовляйтеся з лікарем. Він якраз сюди йде.

— Станіслав Васильович, тут дружина Матвійчука прийшла! — промовляє вона, а я підходжу до лікаря.

— Надіюсь ви хоч справжня дружина! — промовляє лікар, дивлячись на мене.

— Я можу, і вам документ показати!

— Не потрібно! Просто приходили до мене тут дві панночки. Дружинами представлялися. Одній я повірив, а другій ні, — спокійно промовив лікар.

— А можна, будь ласка, зробити так, щоб окрім мене і його сестри, до нього нікого не впускали? — дивлюся на лікаря, а потім на коридор по якому ми зараз йдемо.

— Можна! — вигукує лікар, і кудись дивиться в геть не відомому напрямку.

— Скажіть, що з моїм чоловіком? Невже все так погано? — запитую, та схвильовано дивлюся на лікаря.

— Враховуючи той факт, що вашого чоловіка побили, і вибили декілька ребр, відбили селезінку, а також значні гематоми та синці по всьому тілу, і до цього всього ще й струс головного мозку. То тут важко сказати щось хороше. Над ним конкретно познущалися, але організм молодий, тож скоро одужає, — після слів лікаря закусую щоку зсередини, мені дуже складно все це чути, а ще важче не розплакатися тут перед лікарем.

— А я можу його побачити? — запитую знервовано я.

— Так, тільки п’ять хвилин! Пацієнту потрібен зараз сон і спокій.

Зайшовши до палати я бачу Максима, обличчя бліде, під очами синці. Сідаю біля нього, і беру за руку. Торкаюся до обручки, і рукою Максима торкаюся до своєї щоки. В цей момент я геть не можу стримати сльози. Виродок! Таке зробити з рідним сином! Та в нього взагалі серця немає!

— Мирося, — чую легкий шепіт.

— Максимчику це я! — вимовляю, і дивлюся йому в обличчя, а потім обіймаю його, але дуже обережно, розумію, що йому зараз все болить.

— Коханий, ти як! Тобі дуже боляче! — ці слова виходить вимовити схвильовано, але я стараюся триматися, і витираю залишки сліз на своїх очах.

— Ти вперше... назвала... мене... коханим. Це... так приємно, — ледь  пошепки промовляє Максим.

— Нічого не говори! Тобі зараз важко. Набирайся сил, — промовляю, і ніжно цілую його в губи. Вони пересохлі, але такі приємні.

Піднімаюся, беру склянку та наливаю туди води. Подаю коханому, і допомагаю йому її пити.

— Відпочивай, я ще завтра до тебе зайду! — промовляю, і цілую Максима.

Дуже не хочеться його покидати, але завтра я проведу з ним весь день, а сьогодні я повинна закінчити деякі справи. Вийшовши до коридору, я телефоную зразу Соломії.

— Привіт ще раз! Максим прийшов до тями, і лікар каже, що він скоро одужає, — промовляю в слухавку телефону.