Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

мене вкрали. Тоді я ще не знала, та знаю тепер, що злодієм, котрий мене пограбував, був подих Квериґ — того самого чудовиська, котрого ви мали вбити вже давним-давно».

«Проте звідки ви це знаєте, добродійко?» — запитав я, вже не здатний приховувати свого приголомшення. Бо ж як могло статися, що таємниця, яку надійно ховали, стала відома таким пройдисвіткам? На те ввічлива жінка дивно посміхнулась і сказала: «Лицарю, ми вдови. Тепер мало що можна від нас приховати».

Лише тоді я помітив, як тремтить Горацій, і несподівано для самого себе запитав: «Хто ви такі, пані? Ви живі чи мертві?» У відповідь жінки знову розреготалися, ще й так глумливо, що Горацій аж нервово переступив із ноги на ногу. Я заспокійливо його погладив і сказав: «Пані, чому ви смієтеся? Хіба я поставив аж таке дурне запитання?» І хрипкий голос позаду відповів: «Бачите, як він перелякався! Тепер він лякається нас так само, як і дракона!»

«Пані, що за нісенітниці ви верзете? — закричав я сердито, а Горацій, попри мою волю, зробив крок назад, і мені довелося натягнути вуздечку, щоби втримати його. — Не боюся я ніякого дракона, і, хоч би яка люта була Квериґ, мені доводилося ставати лицем до лиця і супроти гірших чудовиськ. Якщо я і не поспішаю її вбити, то лише тому, що вона хитрюща й підступно ховається серед високих скель. Ви дорікаєте мені, пані, та чи часто ви тепер чуєте про Квериґ? Були часи, коли вона тільки те й робила, що кожного місяця чи й частіше нападала на села, та відтоді, коли ми востаннє чули про щось таке, хлопці встигли стати чоловіками. Вона знає, що я близько, от і не сміє випхати носа за межі цих гір».

Навіть поки я говорив, одна зі жінок відкинула свою порвану накидку — й у Горацієву шию вдарилася грудка землі. Мій терпець урвався, сказав я йому, час нам їхати далі. Та що ці старушенції взагалі можуть знати про нашу місію? Я підштовхнув його вперед, але, на мій подив, він стояв як укопаний, і мені довелося дати острогами йому під боки, щоби він нарешті зарухався. Дякувати Богові, чорні силуети попереду нас розступилися, і я знову спрямував погляд у далекі верхів’я. Від думки про ту пустельну височину серце моє стиснулося. Навіть товариство тих старих відьом, котрі не мали в серці нічого святого, це все одно краще, ніж завивання тамтешніх пронизливих вітрів. Але, немов аби розвіяти такі мої думки, жінки почали щось скандувати в мене за спиною, і я відчув, як у наш бік полетіли нові грудки землі. Тільки що ж бо вони скандують? Вони сміють обзивати мене боягузом? Я вже було вирішив обернутись і скерувати на них свій гнів, але вчасно спам’ятався. Боягуз, боягуз... Та що вони знають? Вони там були? Того далекого дня, коли ми поскакали назустріч Квериґ? Цікаво, чи тоді вони б обізвали боягузом мене чи когось іще з нас п’ятьох? І навіть після такого великого походу, з якого повернулися тільки троє, хіба я не поквапився, пані, навіть як слід не відпочивши, дістатися до краю долини, щоби дотриматися слова, що його я дав юній панні?

Едра — так її звали, як вона мені потому сказала. Не красуня й одягнена по-простацькому, проте, як і в тій, іншій, котра іноді приходить у мої сни, в ній цвіла весна, яка торкнулася мого серця. Я вперше побачив її, коли вона йшла узбіччям дороги, несучи обома руками мотику. Вона лише нещодавно перетворилася з дівчини на жінку і була маленька й тендітна. І вигляд такої невинності, яка беззахисно брела так близько до небезпек, із лабетів яких мені щойно вдалося вислизнути, змусив мене усвідомити, що я не можу проїхати повз неї, хоч і поспішаю виконати свою місію.

— Панно, вертайся назад! — гукнув я їй зі свого жеребця, бо то було ще до Горація, коли навіть я ще був молодий. — Яка нечиста сила несе тебе в той бік? Хіба ти не знаєш, що в долині триває запеклий бій?

— Чудово знаю, сер, — відповіла вона, безстрашно дивлячись мені в очі. — Я довго йшла, щоби дістатися сюди, і невдовзі спущусь у долину й долучуся до бою.

— Панно, невже нечистий затуманив тобі голову? Я щойно повернувся з тієї долини, і там навіть бувалі воїни блюють кишками від страху. А до тебе хай не долетить і далеке відлуння того бою! А навіщо здалася тобі така велика мотика?

— Зараз у долині б’ється один знайомий мені саксонський лорд, і я з цілого серця молюсь, аби Господь його захистив і врятував йому життя. Адже після того, що він зробив із моєю матір’ю та зі сестрами, він повинен померти лише від моїх рук — для цього я й несу мотику. Зимовими ранками вона добре пробиває мерзлу землю, а отже, зі саксонськими кістками впорається й поготів.

Я був просто зобов’язаний спішитися й узяти її за руку, хоча вона і намагалася вирватися. Якщо вона досі жива — Едра, так її звали, як вона мені потому сказала, — то тепер їй приблизно стільки само років, як і вам, пані. Може навіть бути таке, що вона зараз посеред вас, — звідкіля мені знати? Не писана красуня, проте, як і в тій, іншій, мене привабила її невинність. «Пустіть, сер!» — закричала вона. На те я відповів: «Ти не підеш униз у ту долину. Уже з її краю видовище буде таке, що ти миттю втратиш тяму». «Я не слабачка, сер! — закричала вона. — Відпустіть!» І так ми стояли на узбіччі, наче двоє дітей посеред сварки, і мені вдалося заспокоїти її лише ось якими словами:

— Панно, бачу, тебе нічого не переконає, що не варто туди йти. Проте подумай, наскільки мізерна ймовірність того, що ти самотужки здійсниш помсту, якої так жадаєш. Зате з моєю поміччю твої шанси збільшуються у безліч разів. Тому потерпи і посидь трохи в затінку. Отам, сядь-но під тією бузиною і дочекайся, поки я повернуся. Я поспішаю приєднатися до чотирьох моїх товаришів, аби виконати місію, хоч і смертельно небезпечну, та яка все-таки надовго мене не затримає. Якщо я згину — ти побачиш, як я проїду тут прив’язаний до сідла цього ж таки коня, і так знатимеш, що я вже не зможу виконати своєї обіцянки. Якщо ж ні — то присягаюся,