Анна Чмутова - Одне без одного, Анна Чмутова

Аліса лише слабо усміхається на жарт, не відводячи погляду від поневіченого шматка м’яса.

— Ну хочеш, ми на нього подамо в суд?

— На кого?

— На Романа твого. А що? Аліменти хай платить на дитину, якщо одружуватися не хоче.

Віра жартує. Але очі Аліси загоряються після цього нездоровою зацікавленістю. Хоча, якщо подруга попросить, Гаєвська й не буде сперечатися — підготує потрібні документи. Проте Сердюк лише зітхає, а вогник у її зіницях стихає.

— Не хочу. Хай живе й так. Потім дитина підросте, мозок йому замість мене виїсть.

— Якщо зміниш свою думку, номер мій знаєш.

— Дякую, — Аліса відсуває від себе тарілку з обідом. — Слухай, а ти на зустріч випускників збираєшся взагалі?

— Більше ні, ніж так.

— Чому? Я вирішила піти.

— Тільки не говори, що це ти робиш на зло своєму чоловікові? — Віра примружує очі, намагаючись розгледіти підступ від подруги.

— А чого це одразу на зло?

— Бо він тебе ревнував до всього курсу одночасно.

— Ну Роман просто дуже чутливий. Але я стосовно цього не думала навіть, — під поглядом подруги Аліса замовкає, а потім все ж виправляється: — Якщо тільки зовсім трішки.

— Він коли дізнався, що я на Ключівського працюю, ледь не почав бризкати слиною від незадоволення.

— Ой. Та в мене з тим Олексієм нічого й не було.

— А твій Рома вже незадоволений. Тож твій похід на зустріч з одногрупниками буде доречним?

— Ну, я жінка незаміжня, — починає Аліса невпевнено. А Віра розуміє, що вчергове підкинула подрузі даремну ідею. — А ти чого не хочеш іти?

— Це буде вихідний день. А їх я намагаюся проводити наразі з чоловіком. Та й у групі я спілкувалася тільки з тобою. Мене ніколи не приваблював натовп незнайомих мені людей.

— Чого одразу незнайомих? Ми ж навчалися разом п’ять із половиною років.

— І нічого не знали одне про одного. Те, як поводиться людина на парі, ніяк не свідчить про неї як про людину.

Аліса, більш романтична й інфантильна по своїй натурі, спочатку хоче включитися в сперечання. Але замовкає, видихаючи гучно набране до цього повітря. Визнає правоту Віри.

— Гаразд, я піду вже, Алісо. А то один із наших одногрупників мені може й зарплатню урізати за те, що я в робочий час зустрічаюся з кимось.

— Окей, Льоші привіт передавай.

— Сама на зустрічі передаси.

Віра вибігає з ресторану чоловіка, навіть не попрощавшись із Назаром. Спільний обід з Алісою був занадто спонтанним, тож часу зовсім не залишалося на зайві рухи.

Весна відчувається у всьому. Наче повітря стало тепліше й свіжіше. Люди на вулицях наповнилися привітністю. Напередодні свята на кожному кроці продавали тюльпани. Віра б із радістю насолоджувалася атмосферою. Але в душі заселяється тривожність, що стискає пружиною всі внутрішні органи. Навіть втягувати в себе повітря тепер складніше.

Гаєвська відчуває, що вона втрачає якусь важливу ниточку. Ніби їй треба знайти маленький хвостик таємниці, що лежить на поверхні, щоб махом розплутати весь клубочок.

На роботі за її відсутності нічого не відбувається критичного. Здається, що навіть Олексій не побачив її відсутності зайву годину.

Іван знову заходить до її кабінету, на цей раз без синабонів, але з кавою.

— Привіт, у тебе є час поговорити?

— Привіт. Це залежить від того, про що будемо говорити. Якщо ти стосовно соціально-економічних проблем країн третього світу, то зараз — не кращий час?

— Що?

— Це я так жартую. Проходь.

Віра вказує на стілець біля свого столу. Від кави не відмовляється й одразу ж пригублює лате.

— То що ти хотів?

— Я тут краєм вуха дещо почув… І хотів би тебе попередити.

Віра однозначно помічає невпевненість колеги. До сьогодні Івана таким вона не бачила. Нібито розмова йому незручна.

— Ти почув якісь чутки й вирішив ними поділитися зі мною?

— Не зовсім. Я почув частину розмови, що стосувалася напряму тебе. Але я не впевнений, чи правильно я її інтерпретував?

— Що? Мене звільняють і у відділі кадрів обговорювали, якою датою це краще оформити?

— Ні.

Віра не квапить чоловіка. Поки їй відвели роль спостерігача, яку вона й без проблем  приймає. Спокійно п’є каву та чекає. Щоправда, всередині Гаєвська не має й десятої частини того умиротворення, який написаний на її обличчі. Пружина дедалі сильніше стискається і вже починає вібрувати від майбутнього розтискання. Ніби їй залишається зовсім нічого, щоб пошматувати черевину Віри.

— Короче, я чув розмову нашого начальника телефоном. Він не бачив мене й був доволі емоційним зі своїм співрозмовником.

— І про що йшлося? — не витримує напруги всередині Віра.