Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

class="p1">Раптом почувся пронизливий скрегіт та важкий удар — б-бух!

— Що то воно?

Парубок насторожився

Під світлом місяця було видно, як почали падати дивної форми хрести посеред кладовища.

І тут з одної могили вистромилась кістлява рука з пазурами.

— А-а-а! — як заверещить дівчина.

Хлопчина швидко затулив їй рота рукою.

— Тихо, Маріє, тихо! Ану гайда звідси хутчіш!

Молодь стрімко кинулась через річище висохлого струмка серед хащ.

— Ой, підвернула ногу!

— Руку, руку давай, Маріє!

Хлопець перекинув рук дівчини через плече і таким чином поніс.

— Хутчіш! Хутчіш!

Он уже й дорога. Вискакують на дорогу.

Гоп!

Прямо перед ними постать у потерзаному плащі. Обличчя та рук майже зовсім не видно. Постать наче вирячилась прямо на ту парочку.

— Ай-яй-яй-яй! У таку пору діткам не можна! У таку пору відьми, чугайстри, мавки, болотники, привиди … упирі!.. Ну-ну!

Постать помовчала.

Тоді як кинеться:

— Укушу!

Каптур спав, і стало видно майже голий череп з іклами. Дівчина ледь не впала, але хлопець не розгубився — стрімко зметикував, що робити.

— А такого не хочеш?! — і як дмухне на нападника. Той аж смикнувся, та й упав ок лихій годині у канавку.

— Біжім!

Уже коло першої хати молодь спинилась.

— Ти молодець, Гнате. Врятував нас обох.

— Ну так…

— Чуєш, а як ти це зробив?

— Та, власне, мені ще дід мій казав, отой глухий, що позатої весни вмер. Каже, упирі часнику бояться. А я ж на вечерю пампушки з часником їв.

Дівка помовчала.

— Отож я й цілуватись не хотіла…

Обоє голосно розсміялись.

* * *

— І щоб увійшов крізь неї великий і сильний Бог… Давай, Ксеню, повертай.

— Так, Славо.

ХV

Ксеня відчула поклик Топеша і розвертала легіон.

Дівчина випросталась, гучно щось вигукувала на марі та махала заклично руками.

Усе те дійство було чимось схоже на ритуальні поганські танці.

* * *

— Куди? Куди ділись вурдалаки?!! — Виговський ніяк не міг прийти до тями. — До світу ще ж довгенько. Вони нам потрібні зараз як ніколи.

В розташування вскочив захеканий зв’язковий козак.

— Пане гетьман! Пане гетьман!

— Що там?

— Вурдалаки знялись і линули кудись у бік Путивля. Усі до одного. Козаки з конотопської сотні донесли, що там у них щось непевне робиться. Дозорці повідомляють, що якийсь час тому ціла армада пронеслась на південний схід, застеляючи весь обрій.

— Дідько! — гетьман спохватився. — Коня мені хутчіш! У ставку пані Ксені! Бігом!!!

З гетьманом рушила сотня озброєних козаків.

…Ставка упирів була вже майже пуста. Залишилась тільки Ксеня зі свитою, та й ті намірились відправлятись, коли стріли в степу загін Виговського. Спинились на місці.

— Ксеню! — Гетьман був вельми роздратований. — Як це в дідька розуміти?!!

Ксеня вийшла наперед. Виглядала геть спокійною.

— Ви мій командир, ваша світлість, але у мене є керівництво вище за вас, і накази його не обговорюються. Ми йдемо.

— Ксеню! Ви розумієте, що це суперечить угоді? Ви розумієте, що це зрада?

— Зрада? — Ксеня нахмурилась. — Зрадники давно висять на осиках…

Виговський протер очі — йому знову згадалось недавнє марево.

— Я мушу взяти вас у полон, Ксеню.

— Не робіть такої помилки, — байдуже відповіла дівчина.

Козаки оголили шаблі.

— Назад! Назад! — командував Виговський. — Думаю, ми це залагодимо й так.

— Згодна з вами, — промовила Ксеня.

Настала хвилина напруженого чекання.

Козаки підійшли ще на крок — вони вже зчинили навкруг шляхти кільце.

Свита оголила мечі.

— Назад!

Ксеня підняла руку, зупиняючи своїх.

Гетьман і упириця стояли один навпроти одного.

Очі Ксені палали яскраво-зеленим.

Дзиннь!

Хтось із козаків ненароком зачепив шаблю побратима. І цим спровокував конфлікт. Козаки кинулись на вурдалаків, а ті утворили чітку шеренгу-кільце.

Ксеня востаннє глянула в очі Виговському і пройшла в центр кільця. Упирі рушили рівним бойовим ходом крізь натовп, залишаючи за собою ріки крові й гори трупів. Вони навмисне злетіли в небо аж коли порубали більше ніж половину гетьманської сотні — показували свою міць.

Гетьман довго дивився услід летючим тіням.

Тоді кинув одному зі старшин:

— Нікому не доповідати про те, що тут сталося. Щоб ні пари з вуст! — і скочив на коня.

* * *

— Ти шо робиш, Степане?

— Стріляю!

— Кинь дурну забавку, їх кулі не беруть.

— Возьмуть. У мене — возьмуть.

Максим, Степан, Степанові хлопці, дід Панас, купка козаків Вишневського та ще з десяток добровольців щосили січуть падаючі з неба тіні.

Товариство у доволі скрутному становищі — від шабель у поєдинку з мечем користі мало. Максим пробував стріляти з лука осиковими стрілами — теж не вельми розігнався.

— Тю, лиху годину! Лупи їх! Лупи їх, іродів, синку! — то дід Панас своєму середущому сину. Старший син його у церкві з іншими пораненими.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь.

Максим обертається.

То, виявляється, Степан бере мушкет, набиває пороху, перехрещує кулю, перехрещує дуло і, вигукнувши: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!», стріляє вгору.

У небі видиться спалах — один упир згорів.

— Нут, вража душа! Ти як додумався? — Максим аж звеселився.

— Та … — Степан ніяково. — То, власне, Христя підказала.

— Чуєш, — Павло, син діда Панаса, підслухав ту розмову і штовхнув Степана в бік. — А правду по селу балакають, що вона знахарка?

Максим роздратовано прицмокнув і кивнув головою. Степан спокійніше:

— Та…Баби люблять подібні теревені розводити. Яка вона знахарка? Ну, трави різні знає, бабуня їй передала. Ще по-церковному розуміє багато.

— А… — Павло тихо. — А ото казали, була чутка місяць тому, ніби колесо з підводи котилось уночі по шляху, хтось узяв…

— А онде ти сховався, щеня! Що, шмаркач, хотів бою уникнути? — дід Панас схопив сина за комір. — От гадина боязлива! Ану пішов, гнидник, на!

Дід тільки замахнувся, а Павло вже й п’ятами накивав у саму гущавину бою.

— Ех, не така нині молодь! Геть не та, що раніше! Учи їх, учи, а ладу, як із бичка надою. Вражі діти!

Загони упирів прибували один за одним. Кидались вони переважно на ту купку людей, бо Максим перед самим зіткненням закопав серед левади жмуток Галиного волосся. Ксенині молодці чули присутність княгині, знижувались, тут-то їх і підстерігали козаки. Власне, хоч вояків і обмаль було, та їхній отаман зумів грамотно організувати оборону. А ще ж Захарчукові частини допомагали.

Із центру села від церкви тягло паленим. Як наслідок