Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

і Судив. І зійшов Господь з неба.

Бачиш, у Господа знамена і мечі? Бачиш, у Господа гільйотини та хрести? А як не бачиш у Господа хрестів, щоб розіп’яти, то чи бачиш самого Господа?

КарА.

І вийшов Господь на Суд і Судив міста.

А одне з міст встало та й каже: не маєш мене судити.

І судив народи, а один народ каже: не маєш мене судити.

І судив істот, а одна каже: не маєш мене судити.

А чого, дитино?

Бо ж мертва я, і нема мене на цьому світі.

І сів Господь коло гробу істоти тії та й заплакав.

А істота сиділа поруч і дивилася очима мертвими.

Та й дивилася на свого Господа.

І вийшов Господь і судив.

Та ж плаче Господь вельми, а істота каже: обійми мене, Отче!

А Господь їй речить: не обійму, бо нема тебе на цьому світі.

І вийшов Господь і судив.

Обійми мене, Господи.

Ні!

Пожалій мене, Господи.

Ні!

І встав Господь од гроба.

І пішов Господь.

І сиділа істота-труп коло гроба свого та й плакала сльозами мертвими.

І вийшов Господь і судив.

І вийшов Господь на Суд.

І пішов Господь Бог.[2]

Легіон спинивсь.

ХІІІ

Топеш стояв на західній околиці Торговицького степу аж ген-ген за Конотопом. Звівши розчепірені долоні вгору і трохи вбік, він наче смикав по черзі за невидимі ниті лялькового театру з упирів, що були мовби зав’язані на кожному з сухих кривуватих пальців.

— Причастися, Раб Божий!

Підношу вінця чаші срібної до іклів твоїх.

Підношу до іклів твоїх православну кров.

Підношу до уст твоїх православну душу.

Візьми православну душу.

Причастися, Раб Божий!

Вкушай дань таїнства з рук моїх.

Вкушай хліб причастя з рук моїх.

Вкушай кров причастя з рук моїх.

Цілуй хрестовку, Раб Божий!

Причастися, Раб божий!

Прийми різню оцю зі світу цього яко благодать.

Їж плоть православну зі світу цього яко благодать.

Пий кров православну яко благодать.

Вкушай зі свого ближнього.

І причастися, Раб Божий!

На цих словах Топеш важко зітхнув. Він відчув наближення духу Галини. Ось-ось мав початися поєдинок.

— Не кидай мене, мій обряд!

Пальці Топешевої правої руки повільно ворушаться. Дух Галини обширний та ще дуже м’який — для маневру є місце.

— Впадуть стіни і грати.

А ти не кидай мене, мій обряд.

Вікна і двері.

А ти не кидай мене, мій обряд.

Тіла і душі.

А ти не кидай мене, мій обряд.

І не кидай мене, мій обряд.

Очі Топеша сяють усе яскравіше. Межа його духу стрімко накриває село під вербами. Ще аршинів зо два — і дух накриє Галину, тоді все. Аж раптом сплеск:

— І вийшов Господь на суд!

Дух Галини випростався.

Топеш падає у траву.

— Ух! Голова…

Береться за голову, протирає очі. Сідає.

— Нічогенько так, сестро, дала ти мені стусана.

Знову зводить руки.

— Іди похрести їх, Григорій.

У цю хвилю Захарчук усією силою скеровує полки на Галину.

Раптом йому чується тихий дівочий голос:

— Стій!

Захарчук зводить погляд.

— Мирослава?

Перед очима ведучого марево. Прямо над обрієм. Над селом — красиві оченята під хвилястим пасмом волосся. На всю ширину обрію.

— Мирослава? За що? За що, я питаю? За що ти поламала моє життя?! — говорить не Захарчук, хтось усередині нього. — За що ти забрала у мене серце?

Обрій геть міняється. Це вже не село серед степу і боліт, не слобідська Україна взагалі. Це нагір’я, Закарпаття.

І це літній ранок.

— Я тебе люблю!

«Дарка?»

— Та же і я тебе люблю!

«Дарочка…»

Великі блакитні очі, пухке округле обличчя, чорнява така.

«Дарочка…»

— Пташко моя! Люба моя! Кохаю тебе! Більше світу!

— Ой легіню мій!

Захарчук цілує медові вуста, гладить розпущене, чорне, як смола, волосся.

— Не покину!!! Не покину!!! — голос розносить нахабний юнацький окрик по всі окрузі. Ліпше всіх трембіт на світі, як виклик самому життю оте навіжене:

— НЕ ПОКИНУ!!!

«Прости, Дарко, не вгледів, не спас…»

— Ненавиджу! — волає Захарчук, отямившись, у бік села, і раптом чує приречений скрик. Не Дарчин. Мирославин.

Він зводить погляд до обрію — ті оченята геть залиті слізьми.

Тимчасом там, на землі, Галина закриває вуха долонями і голосно кричить. Сльози ллються по блідих щоках.

— Прости!

Вона падає на коліна.

— Прости!!!

Ледве дихає.

— Прости-и-и!…

Завалюється набік і, схлипуючи, шепоче знеможене «прости!»

Захарчук спинився у повітрі.

Дивиться на обрій.

І раптом падає.

Аж коло землі, коло призьби якоїсь напівзруйнованої хатини встає на коліна і торкається чолом землі.

— Я корюся Вам, моя княгине…

Легіон його в цей час переходить на Галин бік.

* * *

— Що, і ти, Брут?

Топеш задумався. Схилив голову.

— Великий і сильний Бог

Дорогою до Єрусалиму

Здіймає з могил лежачих,

Щоб ішли за ним до брами,

Щоб вклонилися брамі,

І щоб розбили браму,

І щоб увійшов крізь неї великий і сильний Бог.

У навколишніх селах на цвинтарях задрижала земля. Скоцюблені скелети вилазили з могил під КарамИ і на очах обростали плоттю. Правда, тільки неживою плоттю. Мертвою.

ХІV

— Ну дай я тебе поцілую, Маріє! Чого ти?

— Оце ще Гнате, чого надумав, одчепись мені ото!

— Маріє!..

Знайшли де цілуватись — на цвинтарі. Ох, молодь, молодь!

— Та не бачить ніхто все одно. Цвинтар же, ніч глупа. Ось дай!..

— Геть од мене, нечестивцю! Бог усе бачить.

— Так що ото, Бог поцілуночка нещасного не простить?

— А цур тобі на твої уста богохульні! То перелюб!

— Та який у біса перелюб? Ми ж обоє неодружені.

— Замовкни, розпуснику! От візьме бог свою палицю велику, як гехне тобі по голові — будеш знати!

Юнак задумався.

— Маріє!

— Що, побий тебе лиха година, прости Господи!

— А звідки ти знаєш, що у Бога палиця?

— Ну… — дівка теж щось обмірковувала, здавалось. — Бог же споконвіків є.

— Так, і що з того?

— Ну, значить, він старий уже, а в старих у всіх палиці. Он у діда Петра Гащиного який дебелий дрюк у руках, а Бог же, певне, дуже старіший за того діда.

— Слушно.

Молоді люди застигли з такими серйозними й вдумливими мармизами, що аби хто побачив їх, то, певне, покотився би зо сміху. Ну чисті тобі філософи!