Тара Шустер - Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

пуття порадити. Дехто дивувався, довідавшись, що я маю сестру. Оце вже було тривожно. Я навіть шукала книжки про те, як налагодити сестринські стосунки, але не пощастило. Наші обставини були надто неповторні. Я розпитувала старших людей, колег, батьків, тренерів зі спортзали, котрі взагалі встановлювали зоровий контакт, лише намагаючись продати свої дико недешеві послуги, але ніхто не мав жодних відповідей. Так мені лишився єдиний варіант: змусити сестру підняти слухавку і дізнатися, чи не має вона якихось ідей щодо того, як, чорт забирай, нам діяти.

«Ого… Що ж, гадаю, це непоганий початок — відверто пого­ворити про те, що відбувається», — сказала вона, коли я нарешті додзвонилася. «Чи роблю я щось, що тебе бісить, чого б мені краще не робити?» — запитала я, таємно сподіваючись, що сестра й думки такої не допустить і проспіває: «Ти досконала, сестро Таро». Ха-ха, а от і ні. «Ну, постійні вибачення таки дратують. І всі непрохані життєві поради не дуже мене тішать». Ауч. Гаразд. Отже, є два пункти, над якими я можу попрацювати. «А ще, — продовжила вона, — мені здається, в тебе є уявлення про те, які мають бути наші взаємини. Типу, ідеально спілкуватися, зідзвонюватися весь час, а я от просто ненавиджу дзвінки. Я ні з ким не спілкуюся телефоном. Ти розповідаєш про своїх подруг, як вони весь час готові вислухати й підтримати тебе, та я не певна, чи зможу колись так підтримувати тебе. Це мене дуже засмучує… Боюся, для тебе я суцільне розчарування». Тут моє серце просто розірвалося на шмаття. ВОНА боялася, що розчаровує мене? Ой ні, Діано, ніііі. Не дивно, що вона не хотіла підіймати слухавку. Я тиснула на неї, мої перепрошення були егоїстичні, я очікувала так нездійсненно багато від наших стосунків, аж вона постійно почувалася недостатньо хорошою. Але вона ЗАВЖДИ була достатньо хороша. Та вона найкраща, чорт забирай.

«А давай, — сказала я, — на весняні канікули ти приїдеш до Нью-Йорка і ми влаштуємо сестринський ретрит? Просто побудемо разом. Я всеруся, та не буду тебе осуджувати чи коментувати будь-що, тільки на Бога, допоможи мені, добре? Кажи, як я почну молоти якісь дурниці». Вона витримала найдовшу на світі паузу, за яку в мене щонайменше тричі спинялося серце, обмірковуючи цю пропозицію. Нарешті погодилася: «Так, звучить непогано».

Ми з сестрою тиждень кружляли Нью-Йорком, намагаючись дізнатися більше одна про одну. Ходили до ресторану в Central Park на просеко. Грали в улюблені з дитинства картярські ігри, тоді я дізналася, що вона навчається діджейства. То їй подобається музика? А я думала, що вона поведена на самій лише науці й цілком позбавлена інших зацікавлень. «Поставиш мені якусь класну музичку?» — попросила я. Решту тижня ми слухали її улюблені гурти. По черзі вирішували, куди сходити. Вона повела нас до нового бутика Uniclo в центрі, а я повезла нас по барах Сохо. Вона обрала Парк скульптур Музею сучасного мистецтва, а я — пізній сніданок у своєму кварталі. Вона, очевидно, значно цікавіша за мене. Майже щодня ми починали сперечатися про якісь дурниці, коли я намагалася контролювати її. Але МИ З ЦИМ УПОРАЛИСЯ. ВПОРАЛИСЯ, ХАЙ ЙОМУ! Ми відшукували маленькі больові точки в наших взаєминах і зосереджено обмірковували та гоїли їх. Це не стримало мене від спроб покерувати РОЗПАКУВАННЯМ ЇЇ ВАЛІЗИ. З якихось причин вона не хотіла цілком викладати речі й весь свій одяг тримала стосом на своїй валізі. Уявляєш? Я просто не могла спинитися, вигадуючи різні способи розкласти речі. АЛЕ коли поділилася своїми пропозиціями, про які ніхто не просив, принаймні МИ ОБИДВІ зрозуміли, що відбувається, й просто почали з цього реготати.

Той тиждень у Нью-Йорку не виправив наших стосунків. Утім він заклав підмурівок нових взаємин, ізольованих від ускладнень нашого дитинства. Відтоді я уважно ставлюся до того, як з нею говорю, й щойно відчуваю, що перетворююсь на стерво, стримуюся. Також я кажу їй, коли вона часом завдає мені болю. Коли нещодавно я знову сказала, що мені бракує телефонних розмов, а вона в мільйонний раз відповіла, що не любить їх і йдеться не лише про мене, то на додачу вона вже написала мені листів на цілий рік, на кожен місяць по листу. Щоб завжди бути зі мною на зв’язку. Певно, наші стосунки — не та ідилічна картинка, що я собі науявляла, але вони значно кращі за неї. Вони дуже неповторно наші.

Я купу всього навчилася в сестри. Вивчила, що молодші[41] міленіали ненавидять телефони, дізналася, як зав’язати квадратний вузол (такий, що не випинатиметься й охайно лежатиме, якщо ти зав’яжеш так низ сорочки. Якщо маєш питання щодо цього — краще звернись до Діани, вона передивилася про це мільйон відео на ютюбі). Я зрозуміла, що не існує єдиного способу, в який «мають» складатися стосунки (і вони, певно, не мають складатись, як у Тельми та Луїзи), але я засвоїла, що як ти й завела звичку поводитися, наче вжалене стерво, цю звичку можна змінити. Секрет у тім, щоб бути відвертою з собою у ставленні до іншої людини. Замість того, щоб думати: «Як нечемно, що вона ніколи не погоджується потусуватися», — спитай себе: «Може, є причина, чому вона уникає мене?» Наважся визнати, як насправді ти ставишся до інших, і знайди сили змінитися, якщо тобі не подобається те, що ти виявиш.

Один зі способів швидко змінитися на краще, це діяти так, ніби ти найліпша, найдосконаліша версія себе самої. Які свої найкращі якості ти б хотіла показати цій іншій людині? Запиши їх. Як би ти хотіла, щоб ця людина почувалася у твоєму товаристві? Запиши й це. Як ти могла б виявити свою турботу просто зараз? Занотуй це теж. Переглянь свої записи, й дізнаєшся, як уже сьогодні можеш стати втіленням цієї ліпшої версії себе. Можливо навіть, причепи ці нотатки на дверях своєї спальні, щоб кожного ранку, покидаючи кімнату, бачити, ким ти хочеш бути. Якщо наполегливо практикуватимешся, ця краща поведінка ставатиме дедалі природніша для тебе, аж поки одного дня стерво кудись випарується. А натомість з’явиться турботливіша, добріша та щедріша ти. Це не чари, просто практика.

Діана і я тепер маємо традицію щозими їздити у Діснейленд. Ми весь рік плануємо, в якому порядку обходитимемо атракціони (спершу під’їдемо на Індіану Джонса, тоді поженемо як шалені на Космічну гору; це дуже важливо!), що їстимемо (Діана буде чаудер із молюсками на Новоорлеанській площі, а я напихатимусь чурос перед Маєтком з привидами, аж поки мене знудить). Може це трохи банально, що ми їздимо до Діснейленду, намагаючись трохи відшкодувати собі змарнованого дитинства, але біс уже з тим. Єдине, що мене обходить, це безоглядні розваги з моєю сестрою. Мені важливо знову побути дітьми, бодай однісінький день. Мені важливо, що ми змінили наші колишні стосунки та що тепер вона обирає, на який атракціон бігти далі. Інколи ми й у Діснейленді сваримося — у ДІСНЕЙЛЕНДІ, найщасливішому місці на Землі! Але це теж нормас. Це