Тара Шустер - Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

з роботою», чи тобі «просто пощастило, що все так склалося», хай навіть ти бісова богиня своєї справи, навіть якщо ти вкладаєш серце й душу у свою працю й жодне «пощастило» БЛИЗЬКО не лежало з твоїми титанічними зусиллями, завдяки яким той «дохлий номер» обернувся ЗІРКОВИМ ПРОЕКТОМ, що дивного, якщо тебе все одно ніхто не підвищить? Весь минулий рік ти підважувала свої досягнення, приписуючи їх якомусь сраному везінню, замість того, щоб гордо їх визнавати. І знаєш що? — Твій бос тебе слухав. Моя тобі порада, фільтруй, що транслюєш в ефір, і переконайся, що ці меседжі тобі принаймні подобаються. Раджу дуже пильнувати, що ти про себе кажеш, бо люди довкола взагалі дуже часто мотають усе на вус.

Якщо ти не проти, повернімося буквально на мить до найбільшої, найглибшої й найважливішої правди людства: Критично важливо, щоб кожен із нас зрозумів, що не можна зустрічатися з людиною, якій впадло принести тобі чаю. Навіть не марнуй на таке часу.

О, де ж ти, сестро?

просто перестань бути стервом, ТИ МОЖЕШ

З усіх взаємин, що я хотіла підлатати, мої стосунки з сестрою були найважливіші. Я прагнула такого міцного зв’язку, щоб ми були найближчими подругами, щоби ЩОДНЯ зідзвонювалися, достеменно знали, що діється в житті одна одної, аж до смаку останньої скуштованої порції морозива. Враховуючи, скільки лайна ми вигребли разом, хіба не мали би бути нерозлийвода? Як Рейчел і Моніка, як Рорі та Лейн, як Тельма та Луїза? (Ну, може не як Тельма та Луїза, я не дуже точно пам’ятаю фабулу, але здається, вони уклали суїцидальний пакт після того, як одна з них когось замочила?) Коли мені виповнилося 27, а сестрі — 21, ми аж ніяк не були близькі. Її неможливо було видзвонити, й мене це неймовірно бісило (та візьми слухавку, Діано, я ж не бабця!), а в ті рідкісні дні, коли ми таки перетиналися, я якось несвідомо перетворювалася на впороте стерво. Зараз поясню.

Моя молодша сестра народилася за надзвичайних обставин. Вона з’явилася на двадцять шостому тижні, це зараз називається «глибоко недоношена дитина». Далекого 1991-го, в прадавні часи, коли курити в ресторанах іще не заборонили, а люди навіть не мали ІНТЕРНЕТУ, це називалося «смертний вирок». Вона важила трохи за 900 грамів. Була мацюпусінька. Буквально вміщалася на долоні. Коли мої батьки нарешті привезли її додому після чотирьох місяців інтенсивної терапії, п’ятирічна я заприсяглася захищати й дбати про нашу диво-малючку[40]. Бути її захисницею, боронити від нашого домашнього хаосу, ми мали поєднати наші сили і разом боротися з батьками й виступити проти цього страху Божого єдиним, неподільним фронтом. Аякже. Хотіла б я, щоб так і склалося. Натомість я була козою драною.

Вона пережила всі ці звичні сестринські вибрики (свавілля, обвинувачення щоразу, коли я сама лажала, страхітливі макіяжі та спроби витерти їх лляною олією, яку вона ненавиділа — кажу ж, звичний арсенал старшої сестри). А ще я була жахливо жорстока. Притискала крихітку до підлоги й випускала слину їй на лице або прикидалася мертвою, щоб її налякати. Вона змалечку відбивалася від моїх знущань. І то добряче. Я ніколи не забуду, як ми побилися так дико, що вона зірвала мені з шиї срібний ланцюжок. Я глянула в її червоне і мокре від сліз лице, а тоді на кулачок, з якого звисала розірвана прикраса. Оце молоток мала, подумала я.

Тепер добре розумію, що відбувалося. Я була цілком безсила проти своїх батьків, але існувала ця малеча, яку я могла щемити. І за все насильство, крики, свавілля, які я сама пережила за попередні п’ять років, я тепер могла відігратися на своїй крихітній, милій, невинній сестрі-янголятку. Можливо, ми би переросли це, якби не той невеселий факт, що розлучившись, мої батьки розділили нас, коли я мала дванадцять, а вона шість років. Ми росли нарізно і так ніколи не пізнали одна одної. Мені б так хотілося мати якісь не драматичні спогади про сестру, де б ми просто ТУСУВАЛИСЯ разом. На жаль, переважно згадується те, як я вела перемовини з мамою про зустрічі з сестрою.

Так склалося, що мої батьки не додумалися спланувати, як ми з сестрою бачитимемось, тому, в цьому батьківському вакуумі, мені у дванадцять років довелося головувати на наших спільних перемовинах щодо опіки над сестрою. Поки я не отримала водійських прав, то, коли хотіла побачитися з сестрою, мусила бачитися ще й з мамою. А от від цього я була така-щаслива-аж-мало-не-вистрибувала-з-машини-на-ходу щоразу, коли ми зустрічалися. Напевно, спогади сестри про мене зводяться до того, що я гнівалася або була вкрай роздратована. Я БУЛА ЗБІСА НЕ В ПОРЯДКУ.

На третьому році одіссеї до райських берегів турботи про себе, в чудові двадцять сім років, непорівнювано стабільніша і щасливіша, я міркувала, як можна відбудувати стосунки з молодшою сестрою. Почала помічати, що пишу в щоденнику про те, як би мені хотілося спілкуватися з нею, і що я не уявляю, як мені підманити її до себе. Як я можу їй сподобатися? Повторюю: я й досі переважно поводилася з нею як стерво. Коли, скажімо, поїхала навідати її в універі в Коннектикут, то просто не змогла СТРИМАТИСЯ й наполягла, щоб вона замовила на обід точнісінько те саме, що і я (салат, Діано, не солодкі грінки!) Або дуже чітко дала зрозуміти, що розчарована її побутовими рішеннями. Коли вона винайняла квартиру, навіть не оглянувши її перед тим, я допитувала сестру, як агент розвідки порушника державної таємниці. Чи й справді вона така безвідповідальна дурепа, щоб підписати орендний договір і залишити завдаток за квартиру, якої не бачила? А що як це все шахрайство? Що, коли вона через це зазнає фінансового краху? Невже за всі ці роки вона нічого не засвоїла на прикладі наших батьків?! І ЧОМУ ВОНА НОСИТЬ ЛИШЕ ПРИГЛУШЕНІ КОЛЬОРИ? Хіба не ясно, що вони роблять її бляклою? Коли я купила їй яскраво-рожеву торбинку на день народження, мені було боляче чути, що та їй не СПОДОБАЛАСЯ.

Намагаючись контролювати сестру, я, водночас, благала її пробачити мені моє ставлення до неї, маленької. Раз на рік, обливаючись слізьми, я просила пробачення, а тоді швидко про те забувала. «Діано, я ніколи не казала цього раніше, та я мала бути кращою старшою сестрою. Мені таааааак шкода, що не була. Ненавиджу себе за це. Чи зможеш ти мені пробачити, що колись я лякала тебе, що навернуся в саєнтологію і як ти через це плакала?» Я відчайдушно прагнула прощення, а Діана відверто знуджено казала: «Таро, торік ми це вже проходили. Я не вважаю тебе пекельною кобилою і не думаю, що ти така вже погана старша сестра. У нас була до біса нещаслива родина. Я тобі пробачаю. Пробач собі й ти».

Та пробачити собі я не могла. Я ні хріна не уявляла, що ще можна вчинити для налагодження наших стосунків, окрім того, щоб нескінченно себе картати. Я питала своїх друзів, як вони залишалися близькими з братами й сестрами. Переважно друзі жахалися через те, що нас з Діаною розлучили в дитинстві, і нічого не могли до