Ліана Меко - Хибне щастя, Ліана Меко

Весь наступний день я проводжу у ветеринарній аптеці. Знайомлюсь з асортиментом, вивчаю інструкції, спостерігаю за роботою продавця. У перервах продзвонюю складений раніше список виробників товарів для тварин.

Сьогодні успіх був на моїй стороні, і один з них - виробник наповнювачів для гризунів - погодився на невелику допомогу: взаємну рекламу в соц. мережах. Знаю, дрібно і по суті ні на що не впливає, але я пожвавішала. То був крок уперед, хоч і крихітний. Я вже почала зневірятися від нескінченних відмов, тож одна, хоч і дуже несуттєва, позитивна відповідь все ж таки підняла бойовий дух.

Веденням нещодавно створених соц. мереж займалася племінниця дядька Колі. Дівчина чуйна і активна, вона жадала допомагати, але оскільки жила в іншому місті і приїжджала дуже рідко, можливості допомогти в самому притулку не мала, і дуже переживала з цього приводу. Отже, отримавши від мене завдання зайнятися просуванням та рекламою, з ентузіазмом почала вивчати питання. А я продовжила свої обдзвони.

Увечері я вирушила до притулку. Наші волонтери роз'їхалися додому на канікули, залишилися тільки ми з дядьком Миколою. І оскільки я основну масу часу проводила в аптеці, вся робота була на ньому. Він, звичайно, не скаржився, але оскільки його тільки-но виписали з лікарні, і був він ще слабкий, важка праця була йому протипоказана.

Я погодувала тварин, прибралася у вольєрах, вигуляла деяких, особливо енергійних, собак, на більше мене вже не вистачило – і так затрималася до глибокого вечора. Що мене в цілому влаштовувало – після вчорашньої розмови мені не хотілося попадатися на очі засранцю якомога ніколи. Дуже вже було ніяково, а може навіть соромно – за мої дурні і десь навіть наївні припущення. Але я смертельно втомилася, мріяла лише про теплу ванну і м'яке ліжко, і тому вирушила додому.

Цього разу на порозі мене ніхто не зустрічав ані з претензіями, ані з глузуванням. Я безперешкодно увійшла до квартири, намагаючись не шуміти, щоб не привернути до себе уваги, зняла взуття. І тут мій погляд упав на пару жіночих кросівок, що стояли на полиці. Вони виділялися яскравою білою плямою - важко було не помітити, я розгублено заплескала очима і злякано прислухалася.

Так, спочатку злякалася, а потім… мало не задихнулася від обурення.

Він що привів сюди дівчину?!

Думка влетіла до голови крижаною стрілою, змітаючи втому і змушуючи випростатися. Напружись. З силою втягнути ніздрями повітря і швидко покрокувати у бік його кімнати. Оце так нахабство! При живій-то мені!.. Та як він посмів?..

А потім зупинити себе. Різко. Швидко. Так ніби вліпила сама собі ляпас.

Прокинься, дурепа. Хіба він не має на це права?

Це його квартира. Він тут мешкає. І вільний робити все, що йому заманеться.

Це ти тут на пташиних правах. Ти йому – хто?

Ніхто.

Вирішила, що він до тебе небайдужий? Ревнує? Ха, звичайно. Господи, яка ж ти тільки дурепа. Наївна, дурна, безглузда ідіотка!

Різко розвернувшись, вирушила на кухню. Треба попити. Вийти на балкон, подихати повітрям. Заспокоїти серце, що шалено б'є об ребра. Утихомирити злість, що роз'їдає грудну клітину. На нього, на себе та на всю цю ідіотську ситуацію загалом.

Тремтячими руками налила води, випила. Різко відчинили двері балкона.

Завмерла.

Ваня стояв у звичній позі - спершись ліктями об перила, в руці сигарета. Ліниво повернув голову в мій бік, подивився, начебто без інтересу і відвернувся.

Я моргнула раз, другий, дивлячись на його потилицю. Відчула, як злість миттєво розтискає свої лещата, дозволяє розслабитися, вдихнути. Засинає. І навіть отруйний запах, і вид хлопця, що втягує цю гидоту в себе через тонку самокрутку, не змушує її знову прокинутися.

Я відкашлялася і зробила один незграбний крок, виходячи на балкон.

- У н-нас там… у коридорі… жіночі кросівки? - Пропищала тоненьким голоском.

Ваня знову обернувся і підняв брову.

- Та ти шо? - вдавано здивувався хлопець.

- Ага. – кивнула я, напружено дивлячись на нього. Готова ось-ось просто луснути від обурення, злості та ревнощі (про боже, ревнощі???), якщо він скаже, що у нього в спальні і справді знаходиться дівчина.

- Оце так. - промимрив хлопець, загасив сигарету і повернувся корпусом до мене, спираючись ліктем об перила. Витріщився прямим поглядом, зверху вниз, так, ніби чекав від мене чогось.

- Так... Це дивно, тому що ти не попереджав, що до тебе хтось прийде... - обережно простягла я.

- А мав? - Підняв брову хлопець, ніби бажаючи познущатися, втім, довго мучити не став, поблажливо додавши. - Ніхто до мене не приходив. - посміхнувся Ваня і в його погляді з'явилися ледь помітні смішки. Це не було схоже на звичне глузування, швидше його і справді смішила моя реакція.

- О, ну… тоді… – Я запнулась, спостерігаючи, як усмішка Вані стає все більш грайливою та самовдоволеною. Я почувала себе дурепою під цим поглядом, але не могла не спитати. - Чиї ж вони?

Ваня посміхнувся, неквапливо обійшов мене і завмер у дверях.

– Вони нові. - Видав з незворушним виглядом. – Розмір твій.

Я мало не поперхнулась повітрям. Він якось різко вискочив із мене, а потім не захотів повертатися назад. Я відкрила рота і із по-справжньому ідіотичним виглядом подивилася на хлопця, ніби у нього виросла друга голова.