Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 32. Тім. От невдячне!

Як тільки поставив баночку з кремом, одразу спустився сходами на перший поверх. Навіть сам не зрозумів чому, бо моя кімната була досить близько від номера Кульбабки. Та й відпочити хотілося страшенно. З козами скакати – робота не з легких. Але як тільки почав підійматися сходами назад, побачив Уляну, яка підняла якраз мій крем і постукала до холєрика. 

Не довго думаючи, сховався за поворотом, на всяк випадок прикрившись блакитною шторою. І що ж там було… Справжнісінька Санта-Барбара. Та це ще навіть без жодних перебільшень, хіба лише одним невеличким.

Спершу до дверей підійшла Уляна. Вона якось таки прошмигнула до Кульбабки з моїм кремом. Потім з’явилася Айлін, що підслуховувала під дверима й раптом почала бігати від дверей до дверей, шукаючи когось. А я ні з того ні з сього одразу підтвердив наше побачення. Може трішки розговорю Айлін, чому вона Кульбабку підслуховувала. Хоча й сам не краще, я ж за ними всіма стежив. 

Аж ось Айлін таки знайшла кого шукала – Каріма. І тепер вже її помічничок біжить до Кульбабки та мало не ввалюється до його номера. Згодом Карім тікає ніби від вогню, вслід за Уляною, а Валєра поважно показався позаду, проводжаючи поглядом. Потім різко схоплюється за ногу… Значить, щось серйозніше, бо крем би точно допоміг. 

– Друже, все добре? – підбіг одразу до нього. І, як на зло, чомусь саме зараз нікого не було поруч.

– А не видно? Уух, – Валєра аж присів, з усієї міці стискаючи кулаки. 

– Ти що вдавав увесь час, наче в порядку? – говорив я, пишучи Айлін, щоб та викликала швидку. – От дурень. Невже не розумієш, що з цим гратися не можна?

– Тебе забув спитати, – в’їдливо кинув Кульбабка, вже мало не лягаючи на підлогу. 

– Чекай. Незабаром буде швидка, – чомусь підбадьорливо стиснув його руку. От робити мені більше немає чого!

– Забери свої копита! Мені їх на сьогодні з головою вистачило. 

– Звідки вся ця агресія? – одразу підніс руки, ніби здаюся.

– Коли по тобі потопчуться, зрозумієш, – просичав Валєра.

Я ж таки вирішив помовчати. Може хоч так Кульбабці буде трішки легше. Хотілося ще щось зробити, можливо навіть розкрити черговий таємний рецепт бабусиних ліків, але розумів, що це лиш завадить поставити Валєрі точний діагноз. А з цим я ніколи не жартував. Як людина, що часом мріяла про професію лікаря, розумів ці правила сповна.

– Тіме, нащо швидка? Що сталося? – Айлін бігла й не відводила погляду від телефона. Що ж там такого важливого, що вона й під ноги не дивиться?

– Ти її викликала? – не хотілося так з нею говорити, але в нас тут поранений і я б на його місці хотів якомога швидше позбутися нестерпних відчуттів.

– Та звісно викликала. Але з тобою ж наче все в порядку, – досі не відводила погляду від клятого телефона. 

– Аайліін! – прокректав Валєра, якому тепер пройшлися ще по руці. Але вже не коза, а мініатюрна така кізочка.

– Ой, Валеро, пробач. Я тебе не побачила, – спохопилася Айлін і схилилася над моїм напарником. 

– Сильно болить?

– А ви як думаєте? – промовив Валера, одночасно з сиреною швидкої, що якраз наближалася до нас.

– Лежи, я зараз їх приведу, – кинулася Айлін вниз сходами, наче й не була взута в туфлі на чималеньких підборах. 

– Ну от ще трішки залишилося. Зараз вони тобі щось дадуть і все мине, – тихим заспокійливим голосом промовив я, беручи за нещодавно потоптану руку.

– Тіме! – вкотре за сьогодні просичав Валєра. – За кого ти себе взагалі тут уявив? Досить бурмотіти усіляку дурню!

– Як знаєш, – я до того ж образився. Роблю тут все заради нього, сиджу поруч на підлозі й ні граминки подяки!

Медбрати з носилками підійшли до Валєри та не запитуючи нікого, обережно поклали його на них і понесли. Мабуть, Айлін вже встигла їм все пояснити. Вона, до речі, зібралася також їхати з ними, принаймні саме так все виглядало. А чим я гірший? Тож як тільки Валєру поклали в машину, сам ступив на сходинку, збираючись примоститися поруч з ним.

– Навіть не думай, – прошипів той. – Ще за тебе хвилюватися бракувало. На відміну від когось, я мову знаю, а що там забув ти?

– Розумно-розумно, – пробурмотів сам до себе, бо в мене ж навіть ні телефона, ні грошей з собою не було. 

– А мені з тобою можна? – Айлін дійсно виглядала так, наче це єдине, чого вона хоче в цьому житті.

– Залишайтеся обоє тут. Сам розберуся, – гарикнув Валєра, наче вона йому щось зробила. Ну…не рахуватимемо першопричини його госпіталізації. 

– Efendim, sizinle gelecek birine ihtiyacımız var. Her ihtimale karşı,¹ – порушив наші суперечки один з медбратів. 

– Сідайте вже обоє, – раптом погодився Валєра. Мабуть, один з медбратів сказав, що такі правила, хоча я без поняття. 

Зручно примостившись поруч з Айлін на передньому сидінні, ми не змовляючись повернулися поглянути на кислу пику Валєри. Тому чимось обробили ногу, таки розпитавши про все й біль мав стухнути, але я почав побоюватися, щоб не було нічого серйозного. 

– Айлін, а що як Валєра вилетить? – промовив я, коли ми вже чекали під дверима хірурга швидкої невідкладної допомоги. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍