Маргарет Етвуд - Заповіти

мені дали «Десять казок для юних дівчат» — книжку віршів, написаних Тіткою Відалою. Я пам’ятаю один:

Глянь на Тірзу! Як сидить —

Аж волосся майорить.

Як по вулиці крокує,

Гордовито фланірує.

На Хранителя позирає,

До гріха його спокушає.

Отака вже вона є —

До молитви не стає!

Так поглине гріх її —

Висіти їй на Стіні!

Казочки Тітки Відали розповідали про те, чого дівчатам робити не варто, і про ті жахливі речі, які з ними відбуватимуться, якщо вони це таки робитимуть. Тепер я розумію, що це була не дуже гарна поезія, і вже тоді мені не подобалося слухати про бідолашних дівчат, які припускалися помилок і зазнавали суворого покарання, а то й позбавлялися життя. Менше з тим, я була в захваті від того, що взагалі можу щось прочитати.

Одного дня я читала Беці вголос вірш про Тірзу, щоб вона виправляла мої помилки. Вона мовила:

— Зі мною такого ніколи б не сталося.

— Чого саме? — запитала я.

— Я б ніколи не спокушала Хранителів. Навіть і не дивилася б на них, не хочу. На чоловіків взагалі. Вони жахливі. Включно з нашим, гілеадським Богом.

— Беко! Чому ти таке кажеш? Як це — «з гілеадським»?

— Вони хочуть, щоб Бог був тільки один, — мовила вона. — Тож дещо просто оминають. У Біблії написано, що ми створені за Божою подобою, і чоловіки, й жінки. Побачиш, коли Тітки дозволять тобі її читати.

— Не кажи такого, Беко, — застерегла я. — Тітка Відала скаже, що це єресь.

— З тобою я можу цим поділитися, Аґнес, — мовила вона. — Я б тобі своє життя довірила.

— Не треба, — попросила я. — Я не така добра людина, як ти.

На мій другий місяць в Ардуа-холі до мене навідалася Шунаміт. Ми зустрілися в кав’ярні Шлефлі. На ній була блакитна сукня офіційної Дружини.

— Аґнес! — вигукнула вона, простягнувши до мене руки. — Я така рада тебе бачити! У тебе все добре?

— Авжеж, добре, — відповіла я. — Тепер я Тітка Вікторія. Хочеш м’ятного чаю?

— Просто Пола натякала, що ти… що з тобою щось не так…

— Що я божевільна, — усміхаючись мовила я.

Зауважила, що Шунаміт говорить про Полу наче про подругу. Тепер вона стояла вище за неї, і це мало неабияк дратувати Полу — те, що юна дівчина мала вищий статус.

— Я знаю, що вона так вважає. До речі, маю привітати тебе з одруженням.

— Ти на мене не зла? — запитала вона тоном школярки, наче повертаючись у минуле.

— Чого б я була зла на тебе, як ти кажеш?

— Ну, я вкрала твого чоловіка.

То он як вона думала? Що перемогла у змаганні? Як би мені це заперечити, не ображаючи Командора Джадда?

— Я отримала поклик до вищого служіння, — мовила я якомога педантичніше.

Шунаміт захихотіла.

— Невже? Ну, а я отримала поклик до нижчого. У мене чотири Марфи! Якби ж ти могла побачити мій будинок!

— Упевнена, він чудовий.

— Але з тобою точно все гаразд? — Її стривоженість моєю долею могла почасти бути цілком щира. — Це місце тебе не виснажує? Таке похмуре…

— Все добре, — відповіла я. — Я бажаю тобі тільки щастя.

— Бека теж у цій темниці, так?

— Це не темниця. І так. Ми живемо в одній квартирі.

— Ти не боїшся, що вона нападе на тебе із садовими ножицями? Вона досі несповна розуму?

— Вона ніколи не була несповна розуму, — заперечила я. — Просто була нещаслива. Було чудово зустрітися з тобою, Шунаміт, але мушу повертатися до справ.

— Ти мене більше не любиш, — мовила вона напівжартома.

— Я вчуся бути Тіткою, — відповіла я. — Мені не годиться нікого любити.

49

Моє читання прогресувало повільно, з перепонами. Бека дуже мені допомагала. Ми практикувалися на віршах із Біблії — з того затвердженого переліку, який був доступний для Претенденток. Тепер я могла сама прочитати ті частини Писання, які доти тільки чула. Бека допомогла знайти ті слова, над якими я часто розмірковувала, коли померла Табіта:

Бо в очах Твоїх тисяча літ — немов день той вчорашній, який проминув, і мов сторожа нічна… Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне і сохне!

Я старанно промовляла слова по літерах. На папері вони здавалися інакшими — не такими плинними й звучними, як лунали в моїй голові, а пласкішими, сухішими.

Бека зауважила, що промовляння по літерах — ще не читання, читання — це коли чуєш слова, наче пісню.

— Може, я ніколи так не зможу, — сказала я.

— Зможеш, — не погодилася Бека. — Спробуймо почитати справжні пісні.

Вона пішла до бібліотеки, куди мене ще не пускали, і принесла одну зі збірок гімнів Ардуа-холу. Там була та дитяча пісенька, якою мене часто заколисувала Табіта своїм срібнодзвінним голосом:

Коли спати я лягаю,

Бога про таке прохаю…

Я заспівала її Беці, а тоді, трохи згодом, вже змогла й прочитати.

— Це так обнадійливо… — мовила вона. — Я б хотіла думати, що двоє янголів завжди чекають на мене, щоб відлетіти разом. — А тоді додала: — Мені на ніч ніхто не співав. Тобі так пощастило…

Водночас із читанням я вчилася писати. Це було в чомусь важче, а в чомусь простіше. Ми користувалися чорнилом і ручками з металевими перами, а іноді — олівцями. Це залежало від того, що саме потрапляло до Ардуа-холу зі складів для імпорту.

Письмове знаряддя призначалося тільки для Командорів та Тіток. Вільного доступу до нього в Гілеаді не було: жінкам такі речі були ні до чого, та й більшості чоловіків теж — хіба що для звітів та інвентаризацій. А про що ще людям писати?

У школі Відали нас учили вишивати й малювати, і Бека казала, що писання — це майже те саме: кожна літера подібна на картинку чи рядок швів, а ще — на музичну ноту. Треба просто вивчити, як формуються літери, а тоді — як вони з’єднуються, наче перлини в намисті.

Сама вона мала прегарний почерк. Показувала мені, як це робити, часто і терпляче, а коли я вже вміла писати, хай як незграбно, вибрала для мене біблійні цитати, які я мала переписувати:

А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов![11]

Любов бо, як смерть, сильна[12].

Небесний бо птах віднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє…[13]

Я писала це знову й