Кріс Тведт - Той, хто вбиває

— Знали б наперед, нізащо не купили б. Але всі навколо знали... Самовбивство стало місцевою історією, якщо розумієте, про що я кажу. Люди гуляють лісом, і завжди хтось приводить до дерева, тицяє на гілляку й каже: «ось тут, саме тут, та жінка повісилася». Ясно, що вперше про це почули діти. Уявляєте, як воно жити в домі самовбивці? Отаке... Діти прибігли тоді додому дуже налякані. Але ми вже більше про той випадок не думаємо. Нам тут затишно.

— Коли це було?

— Ми вселилися дев’ять років тому, десь перед тим... Може, десять-одинадцять років минуло.

— Чому вона наклала на себе руки?

— Чому люди позбавляють себе життя? Здебільшого через хворобу чи депресію, не витримують важкого життя. А найважче потім близьким, правда ж? Ніколи не розуміла, як можна заподіяти горе людям, які їх любили. Але якщо вони знали про їхню любов і все ж наклали на себе руки, то, може, не могли інакше.

— То ви ніколи не бачилися з Раґнгільд?

— На щастя, ні. Якби знала її особисто, можливо, вона б і досі нипала примарою у домі, але ж ні, не нипає... Та й не вірю я в привидів.

— Мамоооо! — знову долинуло з хати.

— Вибачте, мені треба йти. Дівчинка збирається на тренування і, мабуть, не може знайти спортивної форми, яка лежить у неї перед носом, на ліжку.

— Дякую за допомогу, — попрощався я.

Я повертався додому, сонце світило в спину. У кожному разі, Раґнгільд Кюльсейд не була ангелом помсти, як я уявив собі на мить. Вона давно померла, але я нітрохи не сумнівався, що Юсеф її зґвалтував. Усе збігалося: заява, розпач, що тобі не вірять, байдужість поліції, закриття справи, зрештою, самотня прогулянка до лісу й рішення піти з життя, бо вже було несила жити.

Наша система кримінального права сформована задля захисту обвинуваченого. Як адвокат, я завжди вважав, що так і повинно бути, що ця система добра й справедлива, а тепер уперше засумнівався. Жертва так само потребує захисту, як і зловмисник. У фарватері завжди залишаються людські трагедії та зруйновані життя.

У пам’яті зринула непрошена згадка про Геллє. Вона теж була жертвою. Сонцесяйний мав рацію, подумав я. Юсеф таки зґвалтував її. Можливо, вони й були коханцями до моєї появи в її житті, але що з того? Це зовсім не означає, ніби він не міг зґвалтувати її пізніше. Думка, що Юсеф так легко маніпулював мною, скористався моїми сумнівами й нерішучістю, спершу засоромила мене, а потім розлютила. Я мовби знову зрадив Геллє.

Розділ 62

— Де Сюнне? — запитав я, повернувшись із суду.

— Вона сьогодні рано пішла додому, — відповіла пані Сьоренсен.

Я вирішив, що з мене на сьогодні також досить, кинув портфеля з документами на підлогу й пішов з контори.

Надворі розбуялася весна, стало тепло, дуже навіть тепло; вуличні майданчики кав’ярень вирували життям. Дорогою на Калфарет довелося зняти куртку й послабити краватку. Вдома я перевдягнувся у джинси та футболку, узяв собі з холодильника холодного пива й вийшов у садок.

Сюнне сиділа на лавці під сонячною стіною, розкинувши руки на спинці й випроставши ноги. Вона була в кросівках, лосинах і сірій футболці з темними від поту плямами під грудьми й пахвами.

— Привіт!

Сюнне здригнулася, розплющила очі.

— Я не чула, як ти прийшов.

— Хочеш пива?

— Щоб поновити відразу всі калорії, які щойно вибігала?

Я окинув оком її струнке тіло.

— Тобі не зашкодить.

— Тоді неси!

— Візьми моє!

Я простягнув їй відкриту бляшанку, а собі приніс іншу. Сів поруч на лавку.

— Гарне надвечір’я, — сказав я, відсьорбнувши ковток.

Першого теплого дня у році пиво, хай навіть з бляшанки, смакувало неймовірно, гостро й м’яко водночас.

— Здалось би щось погрилювати, — знову озвався я.

— А ти маєш гриль?

— Десь мав би бути. Давно ним не користувався.

— Може, завтра... Якщо погода протримається, — Сюнне відкинула на спинку лавки голову, заплющила очі. — Мені сьогодні, до речі, телефонували, — додала вона.

— Хто?

— Фредрікке Станг.

— Що хотіла? — запитав я, хоча й сам здогадувався.

— Повідомила, що їхня фірма більше не зацікавлена в злитті з нами. Коли я запитала, чому, вона порадила звернутися до тебе. Ні, не так, вона не назвала тебе на ім’я, радила звернутися до «самозакоханого ідіота», але я відразу здогадалася, про кого мова.

— Та ясно!

— Розкажеш, що сталося? — запитала Сюнне, не розплющуючи очей.

— Пригадуєш чоловіка, який нипав поночі в садку кілька днів тому?

Сюнне розплющила очі, повернула до мене голову.

— Як це пов’язано?

— Його звуть Адам Лід, небіж Барбари Бломберг.

Сюнне слухала моє пояснення з незворушним виразом обличчя, а коли закінчив, сказала:

— Не дивно, що Фредрікке розізлилася.

— Єльдар Єйрансон ще більше лютував, але він одержав те, на що заслуговував!

— Можливо... Хоча, з іншого боку, рацію цілком може мати Ярле Сейм, кажучи, що з тих великих грошей більше користі буде, якщо вони потраплять у руки місіонерів, аніж Адама Ліда.

— Не в цьому суть.

— А в чому, Мікаелю?

— Нічого подібного не трапилось би, якби Адам Лід не був наркоманом. Вони намагалися скористатись його беззахисністю, і це їм так не минеться.

— Гаразд... А хіба хтось забороняв Адамові з’явитися в нашій конторі за білого дня, розпитати, що відбувається, або знайти собі іншого адвоката. Ніхто не змушував його ховатися у кущах серед ночі й лякати нормальних людей. Якби хтось інший повівся у такий спосіб, ти, Мікаелю, нізащо не обдарував би його дармовою адвокатською допомогою. Тому я тут непевна, хто трактує наркоманів як звичайних людей, а хто — як ненормальних.

— Ну, це не зовсім одне й те ж... — почав я.

— Може, й так, Мікаелю, — урвала мене Сюнне. — Можливо, я навіть погоджуся з тобою в цьому конкретному випадку. Одного лишень не розумію, чому ти повівся саме так.

— Що ти маєш на увазі?

Її волосся звологло від поту, приклеїлося до чола. Вона відгорнула його роздратованим рухом.

— Ти знаєш, про що я. Кидаєшся зі старту щось робити... Чому не порадився спершу зі мною? Ніби напрошуєшся на сварку. Ніби хочеш зруйнувати оте все добре, що є в тобі.

— Я не думав...

Сюнне