Кріс Тведт - Той, хто вбиває
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Несуттєво, — сказав Ярле Сейм. — Між нами вигідна угода.
Я випростався.
— Невже «no-cure-no-pay»[3]?
— Бренне, вам до цього немає діла! — застеріг Ельдар Ейнарсон.
— Тут криється якась каверза? — запитав Сейм.
— Тільки якщо в угоді є застереження, що в разі виграшу Ейнарсон одержить надзвичайно великий гонорар. Так прийнято в Штатах, але в Норвегії заборонено.
— О! Я цього не знав...
— Однак Ельдар має рацію, мені нема чого втручатися. А ось Асоціації адвокатів, навпаки...
Я кинув погляд на Ельдара Ейнарсона. Його натягнута усмішка нарешті зникла з обличчя.
— То я отримаю свій спадок? — запитав Адам Лід, коли ми вийшли на вулицю.
— Обов’язково! Залишилися деякі формальності.
— Ви ж мені допоможете?
— Звичайно. За оплату... Ти тепер багатий чоловік, Адаме!
Адам розтягнувся в усмішці, у верхній щелепі бракувало двох зубів.
— Я й не знав, що в нас зустріч з журналістом. Може, треба подзвонити й сказати, що ми не прийдемо?
— Я так і вчинив би, якби була домовленість.
До нього дійшло аж за кілька секунд.
— То ви блефували? Круто, хай йому біс!
— Вони намагалися обдурити тебе, а натомість ми їх надурили.
Я стояв, дивлячись услід Адамові, доки він хиткою ходою з характерним припаданням на коліна перетинав площу.
Адам Лід, зовсім скоро найбагатший наркоман Бергена.
Розділ 61
Два дні по тому я прямував з тюрми в центр міста, коли задзвонив телефон. Я вихопив його, навіть не дивлячись на дисплей.
— Раґнгільд! Раґнгільд Кюльсейд, — без ніякого попереднього вступу випалив у слухавку Сонцесяйний.
— Що-що?
— Хіба не ти питав мене про ім’я тієї жінки, яка заявила на Юсефа, звинуватила його в зґвалтуванні? То це вона...
— Дай мені кілька хвилин, я передзвоню.
На першому ж повороті я звернув з головної дороги, проминув дві дорожні розв’язки і знайшов місце, де можна зупинитися.
— Привіт! — сказав я у слухавку. — Вибач, саме їхав по шосе, не міг розмовляти. Мав зустріч в окружній тюрмі з одним клієнтом перед завтрашнім судом. Ось зараз стою на парковці перед ІКЕА.
— Не знаю, що гірше, ІКЕА чи тюрма, — відповів Сонцесяйний.
— Ми могли б засуджувати людей до п’яти років перебування в ІКЕА. Жорстоке було б покарання.
— Боюся, нас звинуватили б у порушенні прав людини!
Я засміявся.
— Точно! То як її звуть?
Він повторив, я записав.
— Чудово! Дякую, Карле Петтере!
— Мушу бігти, — сказав він і поклав слухавку.
Я сидів в авті. Довкола мене юрмилися родини з дітьми й молоді пари, які перебували на стадії побудови нової сім’ї; одні прямували до супермаркету, щоб наїстися донесхочу шведських фрикадельок, інші — додому, розпаковувати пласкі пачки і скручувати куплені меблі, які уподібнять їхні оселі до осель сусідів.
Я набрав у «ґуґлі» ім’я Раґнгільд Кюльсейд.
Пошук не дав жодного результату. Дивно... Я трохи подумав і знову зателефонував Сонцесяйному.
— Що не так, Мікаелю? — у його голосі вчувалося нетерпіння.
— Скажи, будь ласка, ім’я по літерах! Не можу знайти її в інтернеті.
Він сказав. Я записав усе правильно.
— А ти не міг би її розшукати, бо в «ґуґлі» такої нема?
— Навіть не проси! Я не використовую наші бази даних для задоволення інформаційного голоду адвокатів. Це незаконно.
— Дай тоді адресу! Напевно, ж у документах є адреса. І це не секретна інформація.
Сонцесяйний мовчав, але я чув, як на тому кінці шурхотів папір. За кілька секунд я вже мав адресу.
— Дякую!
— Більше мені не телефонуй, — сердито пробурчав він. — Не розумію, чому це ти вирішив, що можеш використовувати мене як свого приватного секретаря...
Раґнгільд Кюльсейд мешкала в сільському районі Ліннос. Я навіть не здивувався. Годі й полічити, скільки разів я за останні місяці проїжджав Нургордланнським мостом. Хоч автомобілів було багато, але найгірший час пік уже минув, і вони плавно пливли дорогою назустріч весняному вечору. Коли я під’їжджав до моста, з-поза хмар визирнуло сонце, і сіра поверхня фьорду заблищала в його променях.
Я трохи поблукав, кілька разів відкривав «ґугл-карту», щоб звіритися на місцевості. Звичайно, моє авто було оснащене навігаційною системою, але давно нею не користувався. Щоразу, як я її вмикав, улесливий жіночий голос посилав мене найкоротшим шляхом до Будьо, бозна-куди за полярне коло. Навігатор неможливо було зацікавити ніяким іншим пунктом призначення. Або Будьо, або нікуди не їдеш...
Нарешті я знайшов місцину, яку шукав. Нічим не примітний дім, вибраний з каталогу готових типових будинків вісімдесятих років. Я припаркувався на під’їзній доріжці, вийшов з авта. Охайне, доглянуте обійстя. У відчиненому гаражі виднівся старенький «вольво». Отже, вдома хтось є.
Жінка, яка відчинила двері, була така ж нічим непримітна, як і її дім. Років, мабуть, поза тридцять, темно-русяве волосся, окуляри. Трохи огрядна.
— Чого вам? — запитала вона не те щоб вороже, але й не надто приязно.
— Річ у тому... Мене звати Мікаель Бренне, — я подав руку.
Жінка завагалась, та, зрештою, відповіла коротким потиском.
— Малін Ольсен.
— Я шукаю Раґнгільд Кюльсейд.
Господиня дивно глянула на мене.
— Жартуєте?
Я нічого не второпав.
— Ні... Це ви?
Жінка засміялася уривчастим, скрипучим і зовсім невеселим сміхом.
— Ні, це не я. Просто... вибачте, але це просто абсурдно, що хтось через стільки років приходить і питає про Раґнгільд Кюльсейд. Розумієте... вона мертва.
— О! Даруйте! Вона була... ви її знали?
— Особисто не знала, але з часом ми довідалися, що тут трапилось.
З глибини помешкання долинув дівчачий голос, жінка обернулася.
— Зачекай, Еммо, я зайнята! — сердито крикнула вона й знову обернулася до мене. — Діти, що вдієш! А навіщо ви її шукаєте?
— Я — адвокат. Ідеться про давню справу. Що ви мали на увазі, кажучи, ніби з часом довідалися?
— Що вона наклала на себе руки, ясно.
— У цьому домі?
Жінка здригнулася.
— Ні, слава Богу! Якби тут, ми б відразу переїхали. Це сталося там, у лісі, за будинком, — вона кивнула великим пальцем за плече. — Її знайшли на галявині, повішену на гілляці. І ніхто, звісно, нам цього не повідомив, коли ми купували будинок.
— Зрозуміло, маклери зазвичай таке замовчують.
— От-от! — криво всміхнулася господиня.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Той, хто вбиває», після закриття браузера.