Ніклас Натт-о-Даг - 1793

екселенціє…» — що це все значить? За нещасний рік вже набридло бути цілим секретарем поліції?

Блум відкинувся на кріслі й потер перенісся.

— Чорти б тебе забрали, Карделю! Це не для твоїх очей… Та вже слухай: начальник поліції Нурлін дістав відставку, про яку говорили вже давно. Нічого дивного: Ройтергольмові потрібен той, хто танцюватиме, як барон грає, а Нурлін мав сміливість працювати так, як вважав за потрібне. Витівка Вінґе з тією вульгарною тканиною тільки довела це.

— Хто прийде на місце Нурліна?

— Нурліна за його проступки зашлють суддею у Вестерботтен. А сюди прийде Маґнус Ульгольм. Він служив у палаці, і я прошу призначити мене на його місце.

— Знайоме ім’я. Це не той Ульгольм, який утік у Норвегію від звинувачень у розтраті? А тепер його поставлять поліцмейстером…

— Ти ж знаєш: на цю посаду підбирають тих, хто буде незмінно вірний теперішньому режиму. Та й навички в лестощах і підлабузництві не зайві.

— Якщо оцінювати за тим листом, який я прочитав, то ти й сам у лестощах і підлабузництві — майстер.

Блум ще більше почервонів.

— Чорт забирай, Карделю! Я за рік заробляю сто п’ятдесят далерів! На такі гроші не проживеш! І моє приятелювання з Вінґе і з тобою нічого доброго мені не принесло. Тож якщо я нічим більше не можу тобі допомогти — вибач, маю роботу.

Від згадки про гроші Кардель завмер. Що там казав черговий? Щось про те, що міг би й не скупитися. Кардель задумався, втупившись у Блума. Секретар трохи почекав і встав, збираючись відчинити двері.

— Сядь! — похмуро кинув Мікель. — Сядь і мовчи, якщо хочеш зостатися цілий. Щось тут не так. Я маю подумати.

Кардель кляне своє похмілля. У такому стані важко думати. Але інстинкти його ніколи не підводили. Блум щось приховує. Він явно боїться, аж спітнів, хоча в кімнаті жаркіше не стало. Погляд бігає кімнатою і постійно повертається до стола біля груби. Кардель простежив за його очима. На купі книжок лежить паперовий пакунок, обмотаний мотузкою. Кардель підвівся і взяв пакунок. Дитячим почерком виведене ім’я Сесіла Вінґе. Чорнило світле, майже прозоре.

— Звідки це в тебе, Блуме?

— Якась дівчина вчора вранці залишила під дверима. Принесли мені як секретареві.

Блум поглядає на двері. Кардель помічає цей погляд, легенько струшує головою і переставляє свій стілець ближче до виходу, щоб у разі чого перетнути дорогу втікачеві. Притримуючи пакунок між колінами, розв’язує мотузку й розгортає папір. Там стос аркушів, замотаних благенькою тканиною. Аркуші списані тим самим дитячим почерком. Мікель читає нерівні рядки, і серце все швидше калатає в грудях. Склавши аркуші, запитально дивиться на Ісака Блума. Схоже, ця справа помалу прояснюється.

— Звідки ти дізнався, що Вінґе помер?

— Точно не пам’ятаю. Хтось сказав.

— А ти особисто говорив з тим, хто сказав?

— Ні, я…

— Дивно… А мені розказували, що Блум перед усім управлінням оголосив точний час і всі обставини смерті Сесіла Вінґе. Ще одне запитання: хлопець, якого я зустрів на вході, натякнув, що недавно ти розбагатів. Чи можу я спитати, де ти взяв ці гроші? Чи не пов’язаний твій прибуток зі смертю нашого спільного знайомого?

— Слухай, Карделю… Обіцяй, що сприймеш все спокійно…

Карель підвівся, повернув у замку ключ і поклав його до кишені. Блум підскочив і повільно рушив навколо стола, Кардель — за ним.

— Я знаю, що ви тут в управі закладалися на час смерті Вінґе. Чи можливо таке, що Блум розбагатів на цьому?

— Прошу тебе, Мікелю… Увійди в моє становище…

— Коли ти отримав пакунок, Вінґе був ще живий. Але ти й не збирався передати йому ці папери. Ти вирішив збрехати, поховати його! Слухай, якщо ти хочеш пережити цей день і відбутися лише кількома синцями, маєш добре подумати й сказати мені правду. Вінґе помер чи досі живий?

Кардель відкинув стіл, за два кроки опинився біля секретаря, схопив його за комір і заніс свою дерев’яну руку. Блумів голос раптом став вищий на цілу октаву:

— Будь ласка, Карделю, заспокойся! Я зустрів мотузника Роселіуса в трактирі, він бідкався, що втрачає хорошого пожильця. Мовляв, уже майже не встає, цілий горщик крові вихаркав. Лікар уже відмовився від нього, сказав, краще піде допоможе тим, кого ще можна врятувати. Уже й священник приходив для останньої сповіді. Яка різниця, помер він вчора чи помре завтра? А для мене ця різниця становить мою річну платню! Ти можеш це зрозуміти?!

У кінці Корабельної набережної Кардель підняв ліву руку — зупинив візника. Але спершу нагнувся і ретельно витер снігом протез.

2.

Крізь завірюху його піднятої руки не побачив жоден візник ні на Корабельній набережній, ні біля півострова Бласієгольмена. Кардель навіть не помітив, що почав бігти. Усвідомив це, лише коли підбори його мокрих черевиків загупали по дошках Нового мосту. Відчуває, що дуже важливо зараз поквапитися, бо в тому пакунку, який він несе, — дуже сильні ліки, здатні підняти смертельно хворого з його ложа. Лапатий сніг б’є в обличчя. Через замерзлу затоку видно порожню площу Пакарторґет. Якось непомітно опинився біля Артилерійського двору. Легені печуть. З церкви Святої Гедвіґи-Елеонори чути мелодію — хор співає «Те Деум». Погано співають, мабуть, їх слухають лише безхатьки, що зайшли до церкви сховатися від заметілі. Голоси відбивають і радість, і відчай. Кардель підраховує, скільки кварталів ще до краю міста.

Невдовзі вже видно мур маєтку і гайок — липи схилилися під гнітом снігових шапок.

Хвіртка не замкнена. Ноги болять від бігу, але він не зупиняється і збігає сходами до кімнати Вінґе. Там світиться лише одна свічка. Біля ліжка сидить священник у чорному. Одразу не зрозумієш, він молиться чи куняє. Над тазиком схилилася служниця і миє ганчірку. Вона піднімає здивований погляд на Карделя. Обличчя йому знайоме, бачив під час попередніх візитів.

Сесіл Вінґе спокійно лежить у ліжку. Мікель не думав, що Вінґе може схуднути ще більше, — тепер бачить, що помилявся. Худюще тіло нагадує Карделеві про замерзлих біля Свенсксунда, от тільки у Вінґе обличчя не скривлене. Отже, він досі живий. Відсапавшись, Кардель найперше питає в служниці:

— Він був при тямі? Можна його розбудити?

— Ні, пан Вінґе від ранку не сказав ні слова й не поворухнувся. Тут був пан Роселіус, але недавно пішов.

Кардель тихо кивнув. Під ліжком горщик, повний крові й мокротиння. Мікель повертається до пастора.

— Ідіть, святий отче. Ви зайняли мій стілець. Усе, що могли, ви вже зробили. Я тут дещо приніс, подивлюся, чи допоможе це йому краще за молитви.

Відповіді Кардель не чекає. Намагається зняти плащ, мокрий від снігу й поту. Служниця кинулася допомагати, і поки