Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

— Ви знали, — повторив я. — Жаліючи його кажанів. Розповідаючи казки. Співаючи під гітару. Сфінкс був упевнений у цьому, коли розмовляв з ним сьогодні... Тепер-то я розумію...

— Ну? — запитав Табакі. — Припустимо, ми знали. Ну і що?

Йому не було ні огидно, ні соромно. Ні на йоту. Я це навіть у темряві зрозумів. І якби не Сфінкс... Якби він не крикнув тоді: «За це не вбивають!» — я зараз подумав би, що вони всі такі. «Ще й як убивають!» — відповів Шакал. Так. У Домі — вбивають. А я ж іще уточнив: «Значить, Помпея вже не врятувати?» З іронією. Глумливо. Вони здивувалися. Ще б пак... Щодо цинізму я переплюнув їх усіх.

Я знову засміявся. Сміявся — й нічого не міг із цим вдіяти. Сміх перейшов у спазм. Я буквально похлинувся ним. І мене знудило. На власні коліна. Я не встиг ні перехилитися, ні відвернутися.

Табакі йойкнув, але промовчав.

Біля сходів нас наздогнав Македонський з ліхтариком. Посвітив на мене, взявся за ручки візка та повіз мене — мало що не бігом. Шакал мчав за нами. Я сидів, заплющивши очі, й намагався ні про що не думати. І янайменше — про Велику гру. Таку безглузду й кумедну гру, придуману, бо нудно...

У ванній Македонський висадив мене на підлогу й роздягнув до трусів. Я сидів на мокрій підлозі та дрижав. Він забрав мій одяг і повернувся відмивати візок, а я так і сидів — голий. Потім вони з Горбачем заштовхали мене в душову кабінку, увімкнули воду й закрили дверцята. Я розтягнувся на кахельному заглибленні під струменями, які шмагали по спині, та слухав їхні голоси, приглушені душем і прозорими дверима, слухав, як вони розмовляють, відмиваючи мій візок.

— Зібрав усі ножі й бритви і кудись поволік, — сказав Горбач. — Навіть пилки забрав. Десь у нього є свої тайники.

Македонський пробурмотів щось невиразне.

— Загорнув усе в наволочку. Чомусь у мою. Цікаво, чому.

Поскрипування візка й тиша.

— Куряці можна дати мої штани, він у них не потоне, напевно. А чистих сорочок у мене і в самого нема.

Я заплющив очі, підставивши обличчя під душовий струмінь. Під водою нічого не було чутно, і так було набагато краще. Якби мені дали спокій, я пролежав би тут, оглушений душем, цілу ніч. Може, до ранку мені б полегшало. Але мене витягли. Відсунули дверцята й витягли на розстелений рушник.

Поки я витирався, нагодився Лері, зайняв моє місце в кабінці й почав хлюпатися там, як божевільний тюлень, і навіть не зачинив дверцят.

Увійшов Сфінкс і завмер посеред ванної з неуважним виглядом, наче забув, що йому тут було треба.

Я випірнув з-під рушника. Біля мене на табуретці лежала купка одягу. Зверху — картата світло-сіра сорочка.

— Я цього не вдягну, — сказав я. — Заберіть її.

Горбач подивився на мене здивовано, наче було щось дивне в тому, що я відмовився надягти цю сорочку. Сорочку Сліпого, яку я бачив на ньому не раз і не два. Ніби незрозуміло, що після того, що сталося, в мене не було ніякого бажання носити його одяг.

Лері заспівав під душем, фальшиво й голосно, з вилясками поплескуючи себе по ребрах, котрі аж випиналися.

— Ексгібіціоніст чортів, — пробурчав Сфінкс. І раптом закричав так голосно, що я здригнувся:

— Двері закрий!

— Нехай так, — сказав Горбач і прибрав у мене з-під носа одяг, — завтра що-небудь тобі підберемо. Сьогодні все одно вже тільки спати.

Він накинув на мене рушник, підсадив у візок і повіз. Візок був іще вологим після миття. Я ковзнув по оббивці та міцно вхопився за ручки, щоби не випасти.

— А ти — гидливий суб’єкт, — сказав Сфінкс.

Я обернувся.

Він дивився зимними, наче крига, очима.

— Я не гидливий, — відповів я. — Я нормальний. А ти?

Він примружився:

— Я — ні.

Ніколи в житті ніхто не дивився на мене так, як він. Із таким нестерпним презирством. Потім він прикрив очі. Ніби взагалі не хотів бачити.

— Господи, — сказав він, — та ти ж навіть мізинця його не вартий! Ти...

Горбач дуже швидко розвернув візок і вивіз мене в передпокій, зачинивши двері. Крізь двері долинуло якесь шипіння та вовтуження, наче й Македонський, і Лері вчепились у Сфінкса, не даючи йому кинутися за мною. Горбач утвердив мене в цій підозрі, коли галопом домчав до спальні, вивернув з візка на ліжко й тут же втік назад.

Я відразу ліг. Просто в рушник. Накрився з головою і лежав, заплющивши очі, щосили намагаючись не заплакати. Я протримався аж доти, поки не затихли всі звуки. Поки навколо не перестали ходити й перемовлятися, стукотіти та вкладатися спати. Тільки тоді я заплакав. Я дуже сподівався, що мене не чутно. Щось закінчилося тієї ночі. Це виявилося болючішим, ніж могло б стати ціле життя, прожите серед Фазанів.

Наступний день став днем допитів та обшуків. У коридорах з’явилися похмурі люди в формі. Вони ходили по класах, розпитували про Помпея та шукали ніж. У нас вони пробули недовго. Понишпорили в шухлядах столів і тумбочок, пообстукували стіни, а тоді пішли.

Лері раз у раз вирушав на розвідку й повідомляв останні новини, які нікого не цікавили. Вийшовши в коридор, можна було побачити, як Псів, то одного, то іншого, тягають в учительську — порівнювати свідчення. Цим Лері якраз і займався. Валандався в коридорі. Тільки у нього це називалося розвідкою. Після сьомої вечора сторонні роз’їхалися, Акула зібрав усіх вчителів і вихователів на екстрену нараду. О десятій, з запізненням на дві години, задзвонили до вечері, й ми поїхали до їдальні. На дверях кабінетів уже висіли траурні стрічки. В їдальні на нас чекав Акула. Він говорив довго та зворушено. Сенс промови зводився до того, що всім, хто хоч що-небудь знав про смерть Помпея, пропонувалося прогулятися до директорського кабінету й поспілкуватися там з ним віч-на-віч.

Спати ми лягли раніше, ніж зав­жди. У всіх чотирьох кутках спальні були нашкрябані замовляння проти візитів мстивих небіжчиків. Табакі розвісив над собою купу охоронних амулетів. Горбач щопівгодини підхоплювався, світив ліхтариком на двері та з полегкістю завалювався назад у ліжко.

Куряка

Уривки зі щоденника

Дощова пісня

В Сіродомному Лісі сьогодні вода протікає на нас із небес,

вибирайся із моху, сусіда буди. Дощ іде, Ліс танцює, чудо з чудес!

Не видно очей і немає лиця,

шерсть намокла до краю, і так без кінця,

і правди немає в моєму листі, який у теплі,

лежить у чорнім дуплі.

Візьми та пропхай туди руку свою шорстку,

прочитай чорних звірів на білому тому листку.

Вони тобі скажуть, і ти не мовчи, розкажи іншим правду.

Ту правду, якої там зовсім нема, ти придумай сам, щоб побіг,

у колючій траві ти лишаєш сліди

пазурів шестипалих ніг.

Біжи і співай, кричи і танцюй, ти каліка,

хай весь світ знає про це —

ти народився від дерева і від струмка, де Ліс — твоє серце.

Приспів:

Ура, Ура! Куснемо муравля!

Закинемо вуха на горб!

І дружний наш танець, і дружний спів!

Ми — гордий Лісу народ!