Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

повз двері спалень, за ними здіймалася метушня, вони відкривалися, й тоді до нас долинав шепіт залишених — таких, як наш Грубий, або трішечки більш притямних. Бідолахи дуже старалися не привертати до себе уваги, але це шепотіння діяло на нерви.

Попереду коло сходів стояв хтось, хто мало не прожектором освітлював спуск. Я зіпрів, захотілося курити. Телевізор з Перехрестя уявлявся скособоченою людською фігурою. Здавалося, що наші кроки відлунюють на всіх поверхах та що ось-ось збіжаться стривожені вихователі з Ящиками з’ясовувати, в чім річ.

Сходи пахли дезінфекцією й мишачим послідом. Освітлювач дуже старався. Він групував усіх по шестеро, освітлював дорогу до найнижчих сходинок, а потім піднімався за наступною групою.

Коридор першого поверху був набагато просторішим, аніж наш, тут запросто можна було проїхати шерегом у чотири візки, і ще залишилося б місце для двох ходячих. Тому тут ми рухалися швидше. Проїхали повз замкнені двері приймальні, актового залу та кінотеатру, повз кабінки ігрових автоматів, проминаючи стенди з фотографіями, ряди вогнегасників, віконця пральні... Спортзал виявився відчиненим, і там увімкнули світло. Далі можна було рухатися без ліхтариків.

Людей у залі вже напхом набилося, і вони все прибували, але при цьому, як не дивно, було досить тихо. Усі розмовляли пошепки. Пси встигли порозвалюватися на пілках і матах, повитягувати термоси й паперові стаканчики. Тепер вони мали вигляд господарів приміщення, до яких усі інші поприходили в гості.

Сфінкс, Чорний і Горбач рушили просто до них. Сліпий залишився біля дверей. Я, наче прив’язаний, теліпався за Табакі, а він, видно, вирішив поспілкуватися з усіма присутніми, тож ми раз по раз кружляли по залу, вітаючись і обмінюючись усякими безглуздими фразами то з тим, то з тим, поки мені це не набридло, і я не відстав.

Помпей сидів на маті дещо осторонь від решти Псів і палив, струшуючи попіл на підлогу. На шиї в нього теліпався строкатий джгут скрученої ковбаскою шийної хустки. Шкіряні штани, здавалося, ось-ось тріснуть під натиском м’язистих стегон. У переговорах зі Сфінксом він участі не брав, і я зрозумів, що деталі Великої битви обговорюються без її головних героїв. Потім я зрозумів, що поняття не маю, що входить до плану Битви — чи перемога Помпея, чи його поразка. Адже це також, напевно, заздалегідь обговорено.

Сфінкс та Горбач із Чорним повернулися. Сфінкс підійшов до дверей і зашепотів, розмовляючи зі Сліпим. Візочники шостої залишилися сидіти, де сиділи, ходячі встали, але теж залишилися біля мат і пілок. Посеред залу зібралися ходячі другої та третьої. Узявшись за руки, вони утворили велике коло.

Потім у нього вклинилися візочники, а найостаннішими — Чорний, Горбач, Лері та Пси з шостої. Кожного з наших і Псів ставили між Птахами й Щурами так, щоб по обидва боки стояли чужі. Коли в коло включили хлопців із шостої, воно стало нагадувати невелику арену. Збоку це виглядало досить кумедно. Здавалося, в Домі часто тренувалися у створенні такого-ось кола. Як мінімум — раз на тиждень. Я чудувався на незвичайне видовище, і тут мене покликали. Виявилося, я теж повинен був зайняти своє місце.

— Сонна тетеря! — прошипів Табакі, коли я проїхав повз нього.

— Македонський же не встав, — виправдовувався я.

Табакі кинув на мене обурений погляд і, підібгавши губи, відвернувся. Мене поставили між Ангелом з третьої та Мавпою з другої. Ангел витріщався на стелю й позіхав. Мавпа ялозив та вертівся, покривлявся та прицмокував губами. Рука Ангела тримала мою ледве-ледве, а Мавпа то стискав її щосили, то смикав і тряс, то мало не відпускав. При цьому складалося враження, що ні той, ні інший абсолютно не сприймають мене як людину. Я став ланкою загального ланцюга. І не більше.

Коли переміщення припинилися, Помпей піднявся з мати, потягнувся й увійшов у коло, підпірнувши під чиїсь зчеплені руки.

— Це зав­жди так? Як дитяча гра? — пошепки запитав я у Мавпи.

Він подивився на мене неуважно, скривився і сказав, що не розуміє, про що я мову веду.

Сфінкс підвів до кола Сліпого. Сліпий також став у коло.

— Навіщо цей хоровод? — знову запитав я Мавпу.

— Навіщо? Щоб усім було добре видно, дурню! І щоб руки у всіх були...

Мавпа не встиг договорити. Дружний крик змусив нас здригнутися й витягнути шиї. Коло розпалося. Помпей лежав на підлозі, дриґав ногами та видавав дивні звуки. Схожі на голубиний туркіт.

«І це все?» — розгублено подумав я.

Від того, що я побачив потім, мені стало погано.

Помпей тримався за горло, а між його червоними пальцями стирчало руків’я ножа. Я від­разу змружив очі — й уже так, із заплющеними очима, почув загальний видих. Він міг озна­чати тільки одне. Але я все ж зволікав, не наважуючись подивитися, а коли відкрив очі, Помпей уже не смикався. Лежав жалюгідний і мішкуватий у калюжі крові, яка швидко розтікалася, й ніхто з нас, ніхто з тих, котрі стояли й сиділи навколо, не сумнівався в тому, що він мертвий.

Коло збереглося, хоча ніхто більше не тримався за руки. Було дуже тихо. Усі дивилися на Помпея та мовчали.

Я зрозумів, що запам’ятаю це на все життя. Труп на підлозі, яка блищала зеленою фарбою, світло ламп, які відбивалися у склі вікон, загальне мовчання. Німоту місця, де мовчить занадто багато людей.

Сліпий присів над Помпеєм, намацав ніж і висмикнув. Ніж вийшов із хлюскотом, від якого мене мало не знудило. Дочекавшись, коли те, що піднялося з шлунка, вляжеться назад, я розвернув візок і рвонув до дверей, думаючи тільки про одне: як би чимшвидше забратися з цього місця.

Я мчав у пітьмі, не розбираючи дороги. Напевно, я вбився б іще на першому поверсі, якби мене не наздогнав Табакі.

— Е, куди ти без світла? Стій!

Він наздогнав мене, загарпунив своїм костуром і змусив зупинитися. Навіть не знаю, як йому це вдалося в суцільній темряві.

— Заспокойся, Куряко! Головне, заспокойся! — повторював він.

Я сказав, що абсолютно спокійний. Він вийняв з наплічника ліхтарик, і далі ми поїхали зі світлом. Дуже повільно.

Табакі тремтів та бурмотів якусь нісенітницю:

— Цур не в мене, пек від мене, шукай собі іншу шкуру, гуляй по воді, з місяцем походи далекою стороною, не в’яжися зі мною...

Я засміявся, і він сказав:

— Лише не психуй, будь ласка. Бо тоді доведеться лупити тебе по щоках і відпоювати валеріаною, а кому, по-твоєму, зараз хочеться цим займатися?

— А чим у вас є бажання займатися? — запитав я. — Багато інших справ?

Він не відповів.

— За це не вбивають! — прокричав Сфінкс в обличчя Шакалові.

— Ще й як убивають! — відповів Шакал.

— Малий ти ще знати такі речі, — сказав Лері.

— І що тепер? — запитав я. — Помпея вже ніщо не врятує?

Усі дивилися на мене. Як на абсолютного ідіота.

Я ним і був.

— Боже мій! — сказав я. І засміявся. Неможливо було втриматися. Табакі зупинився й мовчки перечекав мій напад веселощів.

— Той щур... — сказав я йому. — Пам’ятаєш щура? Я думав, ви його вб’єте. Притовчете шваб­рою. Але ж ви навіть не збиралися його вбивати, правда?

Світло ліхтарика відбивалося в круглих очах Шакала двома жовтими цяточками.

— Ви не мали наміру завдавати йому шкоди. Щура зачепити — у жодному разі, так? І тільки Лері по-справжньому боявся Помпея. А ви всі знали, що Сліпий його вб’є...

Табакі мовчки